Aim. Тo study the effectiveness of natural peptide сomplex Arecur® in patients with vascular disorders: chronic venous insufficiency (CVI) of the lower extremities. Materials and methods. А simple comparative study of the effectiveness of the complex of exogenous peptides in combination with arginine was conducted in 60 patients with vascular pathology in comparison with the control group. Results of observation indicate that after treating patients with CVI with the natural peptide complex Arecur®, an increase in the microcirculation index was observed. It was possible to achieve complete healing of ulcers in 9 (56.3%) patients out of 16, in the сontrol A2 group — in 5 (35.7%) patients out of 14 (p=0.261). In the group of patients who took a complex of peptides, an increase in the level of VEGF-A in the blood plasma was recorded, which may indicate the effect of peptide therapy on the expression of this regulatory factor. Increased expression of VEGF-A leads to neovascularization of the ischemic limb tissues at the micro level, strengthens the endothelium and reduces hypoxia, which leads to the best results of CVI treatment. Conclusions. The use of the peptide complex improves the clinical results of the treatment of CVI due to the increased activity of vascular endothelial growth factor (VEGF-A), which has proven angioprotective properties.
У статті подано історичну конкретику й продиктовану нею логіку становлення українських наукових корпорацій у дискурсі еволюції наших медичних пізнань. Для цього тезисно визначено (1-ше подання) етапність становлення в загальноцивилізаційному поступі форм та змісту наукової діяльності від античних часів (ІІІ тисячоліття до н. е. — V сторіччя нашої ери), коли відбулось виділення науки в самостійну сферу діяльності та Середньовіччя (V-XV сторіччя) — періоду заснування серед станових об’єднань ремісників перших виразних наукових корпорацій, аж до сучасних реалій, де наукові корпорації отримали широку академічну автономію, а галузі пізнання трансформувались у найпродуктивніші засоби виробництва. Щодо еволюції медичних пізнань українців, то увага акцентується на ролі доби язичества в трипільський, скіфський, сарматський та дохристиянський періоди, перших давньоруських держав Карпатської (Білої, Великої) Хорватії (VIX ст.) і Київської Русі (ІХ-ХІІІ ст.) — моменті започаткування давньоруською пізнавальною емпірикою національної української світоглядної традиції та їхньому впливові на подальший розвиток і становлення медицини на українських теренах. Визначено, що Карпатська Хорватія-Русь спадкоємно передала Київській Русі засади світоглядних традицій ладування та розуміння гармонічного співіснування різних просторів, перші паростки християнської віри та єдності, релігійної терпимості, засади триєдності лікувального процесу та вербального впливу. Становлення монастирської медицини на українських теренах (2-ге подання*) відбулося шляхом інтеграції язичницької медицини Київської Русі з традиціями монастирської медицини Візантії. При цьому слід відмітити те, що монастирською медициною Київської Русі була практично реалізована традиція лікувального процесу в триєдиному поєднанні — душі, духа і тіла. Водночас відсутність власної української державності, а відповідно й належних національних організаційно-наукових інституцій виключили можливість належного становлення вітчизняних освітньо-наукових корпораційв період Середньовіччя. В історичному вимірі становлення української медицини безпосередньо пов’язано з хрещенням Русі: до — давньоязичницька, після — монастирська, а ще пізніша — світсько-реміснична медицина. Доостанньої можна умовно віднести й козацьку медицину Запорізької Січі. Утім, незважаючи на ординське ярмо, Литовську добу, перебування в складі Речі Посполитої, безпрецедентну колонізацію та визиск Української козацької держави московськими «збирачами земель», українці вистояли: у короткий період нашої справжньої незалежності саме за Гетьманської України 14 листопада 1918 року і була заснована Українська академія наук. У радянські часи її так і не наважились зліквідувати. Святкуючи річницю, в умовах важкої депресивної ситуації затяжного перехідного періоду в нас просто немає іншого виходу, ніж зробивши висновки з історії світового та власного наукового поступу, розпочати відповідальну розбудову організаційних структур українських наукових корпорацій включно з Національною медичною академією, належно до етапів становлення постіндустріального суспільства.
У статті розглянуто проблемні аспекти застосування фізикальних методів дослідження на сучасному етапі розвитку клінічної медицини. Подана коротка історична довідка щодо розроблення методу перкусії та внеску в розвиток цього напрямку Київської школи терапевтів. Описано розроблений професором В.П. Образцовим спосіб безпосередньої перкусії та його сучасна модифікація при проведенні посередньої. Автор аргументовано доводить непересічне значення фізикального дослідження в практиці сучасної внутрішньої медицини та необхідність гармонізації алгоритму її клінічного осмислення.
It is estimated that up to 80% of patients with Parkinson's disease will eventually develop cognitive impairment over the course of their illness. Even at the time of diagnosis, cognitive impairment has been reported in 20-25% of patients. Commonly affected cognitive domains are executive function, visuospatial ability and attention control. In addition, patients with Parkinson's disease dementia may present with deficits in language function and verbal memory. Psychosis may occur in approximately 40% of patients with Parkinson's disease, and is associated with an increased risk of developing cognitive impairment. Studies have shown that patients with Parkinson's disease with a history of visual hallucinations had an increased risk of developing dementia, four to eight years following diagnosis of the disease. Other clinical risk factors associated with cognitive decline in patients with Parkinson's disease include older age of onset, severe motor symptom burden and in particular akinetic-rigid subtype and olfactory dysfunction. Patients with Parkinson's disease who present with symptoms of cognitive decline, behavioural changes or psychotic symptoms should be referred for further investigation.
Nephrotic syndrome is defined by a triad of clinical features: oedema, substantial proteinuria (> 3.5 g/24 hours) and hypoalbuminaemia (< 30 g/L). It is often associated with hyperlipidaemia, thromboembolism and an increased risk of infection. Nephrotic syndrome develops following pathological injury to renal glomeruli. This may be a primary problem, with a disease specific to the kidneys, or secondary to a systemic disorder such as diabetes mellitus. The most common cause in children is minimal change glomerulonephritis. In white adults, nephrotic syndrome is most frequently due to membranous nephropathy whereas in populations of African ancestry the most common cause of nephrotic syndrome is focal segmental glomerulosclerosis. Diabetic nephropathy is the most common multisystem disease that can cause nephrotic syndrome. Patients typically present with periorbital oedema (most noticeable in the morning) or dependent pitting oedema (more common later in the day). Proteinuria should be documented by a quantitative measurement e.g. urine protein: creatinine ratio (PCR) or albumin: creatinine ratio (ACR). PCR > 300-350 mg/mmol indicates nephrotic range proteinuria. Urgent referral to a nephrologist (ideally within 2 weeks) is necessary and a renal biopsy is usually performed. This will establish what form of glomerular disease is responsible. Additional tests may be undertaken to assess if nephrotic syndrome is secondary to another disorder e.g. systemic lupus erythematosus or amyloidosis.
