Стаття присвячена дослідженню публічних закупівель як важливого господарсько-правового інструменту реалізації інвестиційної політики держави у стратегічних секторах економіки. Обґрунтовується, що в сучасних умовах публічні закупівлі виходять за межі традиційного розуміння як механізму задоволення потреб держави та витрачання бюджетних коштів і набувають функціонального значення засобу цілеспрямованого впливу на економічні процеси, стимулювання інвестиційної активності, модернізації виробничої бази та розвитку національного виробництва. Проаналізовано господарсько-правову природу публічних закупівель як елементу організації та регулювання економічних відносин, що забезпечує формування попиту з боку держави, визначає умови доступу суб’єктів господарювання до відповідних ринків та створює передумови для реалізації довгострокових інвестиційних проєктів. Особливу увагу приділено потенціалу закупівель у стратегічних секторах економіки, розвиток яких безпосередньо пов’язаний із забезпеченням економічної стійкості, технологічної модернізації та післявоєнного відновлення України. Встановлено, що держава як великий замовник здатна через формування прогнозованого попиту створювати довгострокові інвестиційні стимули для суб’єктів господарювання. Виявлено основні проблеми реалізації інвестиційної функції публічних закупівель, серед яких формалізація конкурентних процедур, недостатня інтеграція закупівель у систему стратегічного та інвестиційного планування, ризики антиконкурентних практик, а також недостатня ефективність інституційної взаємодії. Обґрунтовано необхідність переходу від переважно процедурного сприйняття закупівель до стратегічної моделі їх використання та інтеграції закупівельної політики у систему державної інвестиційної та промислової політики. Зроблено висновок, що публічні закупівлі можуть виступати дієвим інструментом залучення інвестицій та забезпечення структурного розвитку стратегічних секторів економіки за умови вдосконалення господарсько-правових механізмів їх реалізації, посилення стратегічного планування та подальшої гармонізації національного законодавства з європейськими стандартами.
У статті здійснено комплексний аналіз сучасного стану та тенденцій розвитку правового регулювання кваліфікаційних вимог до працівників в Україні в умовах євроінтеграційних процесів, цифровізації трудових відносин та викликів воєнного часу. Досліджено теоретико-правові підходи до визначення сутності категорій «кваліфікація» як комплексної характеристики працівника, що охоплює рівень освіти, професійної підготовки, практичні навички, досвід та сформовані компетентності, які визначають здатність особи здійснювати відповідну трудову діяльність; та «кваліфікаційні вимоги до працівників» як визначені нормативними актами критерії щодо рівня освіти, професійної підготовки, досвіду роботи та інших компетентностей, необхідних для належного виконання функціональних обов’язків за конкретною посадою. Проаналізовано сучасний механізм правового регулювання кваліфікаційних вимог в Україні та визначено основні етапи його трансформації від централізованої системи кваліфікаційних характеристик до компетентнісно орієнтованої моделі професійних стандартів. Особливу увагу приділено нормативним змінам, пов’язаним із функціонуванням Єдиного реєстру кваліфікацій – Класифікатора професій, розвитком системи професійних стандартів, упровадженням Національної рамки кваліфікацій і механізмів підтвердження професійних кваліфікацій, здобутих шляхом неформального й інформального навчання. Доведено, що сучасна модель регулювання кваліфікаційних вимог поступово переходить від формального оцінювання освітніх критеріїв і стажу роботи до оцінювання результатів навчання, професійних компетентностей та здатності працівника адаптуватися до змін ринку праці. Обґрунтовано, що впровадження професійних стандартів, цифровізація кваліфікаційної інфраструктури та інтеграція національної системи кваліфікацій до європейського простору створюють передумови для підвищення прозорості трудових відносин, розвитку професійної мобільності та забезпечення конкурентоспроможності працівників. Зроблено висновок, що подальший розвиток правового регулювання кваліфікаційних вимог повинен бути спрямований на вдосконалення нормативного забезпечення функціонування національної системи кваліфікацій, розширення сфери застосування професійних стандартів і забезпечення балансу між гнучкістю ринку праці й гарантіями трудових прав працівників.
Визначається, що домашнє насильство є складним міждисциплінарним феноменом, який посягає на фундаментальні права людини, безпеку сім’ї, життя, здоров’я, честь і гідність особи, а тому потребує комплексного дослідження та ефективного правового реагування. У статті здійснено комплексний аналіз концептуальних засад протидії домашньому насильству крізь призму сімейного та кримінального права із застосуванням міждисциплінарного підходу. Розкрито особливості нормативно-правового регулювання запобігання та протидії домашньому насильству відповідно до положень Конституції України, Сімейного кодексу України, Закону України «Про запобігання та протидію домашньому насильству», Кримінального кодексу України, а також міжнародних стандартів, закріплених у Стамбульській конвенції та рекомендаціях GREVIO. Обґрунтовано, що ефективність державної політики у цій сфері залежить від узгодженої взаємодії сімейно-правових, кримінально-правових, соціальних і психологічних механізмів. Особливу увагу приділено психологічному аспекту домашнього насильства та визначено основні чинники, що впливають на формування насильницької поведінки кривдника, серед яких сімейне оточення, освіта і культура, соціальне середовище, спадковість та рівень юридичної відповідальності. Досліджено співвідношення конфлікту та домашнього насильства, акцентовано увагу на необхідності їх чіткого розмежування у правозастосовній практиці. На підставі проведеного аналізу запропоновано зміни до статті 212 Сімейного кодексу України, спрямовані на вдосконалення правового регулювання інституту усиновлення шляхом конкретизації підстав, пов’язаних із притягненням осіб, які вчинили домашнє насильство, до адміністративної та кримінальної відповідальності. Сформульовано концептуальні засади протидії домашньому насильству, які ґрунтуються на своєчасності реагування, системності, комплексності, ефективному механізмі захисту постраждалих та профілактиці повторних випадків домашнього насильства. Зроблено висновок, що саме міждисциплінарний підхід забезпечує комплексне розуміння природи домашнього насильства, підвищує ефективність його запобігання та протидії, а також сприяє формуванню безпечного сімейного середовища, заснованого на принципах поваги до людської гідності, рівності та верховенства права.
Встановлено, що конституційні принципи національної безпеки України формуються на основі взаємозв’язку положень статей 3, 8, 17 та 64 Конституції України, системне тлумачення яких дозволяє розглядати національну безпеку як інтегруючу категорію сучасного конституційного права. Аргументовано, що національна безпека створює необхідні умови для реалізації інших конституційних цінностей – демократії, прав людини, незалежності судової влади, місцевого самоврядування, політичного плюралізму та правової визначеності. За відсутності належного рівня безпеки реалізація цих принципів стає суттєво ускладненою або навіть неможливою. Доведено, що оптимальною є інтегрована конституційно-правова модель, згідно з якою національна безпека охоплює взаємопов’язані компоненти – безпеку людини, соціальну безпеку та безпеку держави. Такий підхід формує цілісне розуміння безпеки як умови функціонування демократичної правової держави, на основі фундаментальних цінностей демократичного конституційного ладу. Обґрунтовано, що в умовах воєнного стану забезпечення національної безпеки має здійснюватися виключно на основі Конституції України, принципу верховенства права та міжнародних стандартів захисту прав людини. Визначено, що демократичний цивільний контроль є не лише організаційним інструментом управління сектором безпеки та оборони, а самостійною конституційно-правовою гарантією національної безпеки. Його головною метою є забезпечення законності, підзвітності та легітимності діяльності органів державної влади, підтримка довіри суспільства до державних інституцій та запобігання невиправданій концентрації влади. Запропоновано основні напрямки подальшого розвитку конституційно-правового забезпечення національної безпеки України, зокрема: нормативне закріплення принципу конституційної стабільності в законодавстві про національну безпеку; удосконалення механізмів демократичного цивільного контролю; розширення участі інститутів громадянського суспільства у формуванні політики державної безпеки; запровадження системи правових критеріїв оцінки стану конституційної безпеки держави.
У статті здійснено аналіз міжнародно-правових стандартів, що визначають зміст принципу найкращого забезпечення інтересів дитини, а також досліджено його впровадження у законодавство України. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю забезпечення належного захисту прав дитини відповідно до міжнародних стандартів, особливо в умовах сучасних викликів, що постали перед Україною. Водночас важливого значення набуває вдосконалення національного законодавства шляхом ефективної реалізації принципу найкращих інтересів дитини відповідно до міжнародно-правових зобов’язань держави. Саме тому, розглянуто положення Конвенції ООН про права дитини, Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Європейської конвенції про здійснення прав дітей, Керівних принципів Комітету міністрів Ради Європи щодо правосуддя, дружнього до дітей, а також проаналізовано практику Європейського суду з прав людини, яка відіграє важливу роль у формуванні сучасного розуміння змісту цього принципу та критеріїв його застосування. Проаналізовано закріплення принципу найкращого забезпечення інтересів дитини у Сімейному кодексі України, Законі України «Про охорону дитинства», а також у положеннях проєкту нового Цивільного кодексу України. Встановлено, що національне законодавство загалом узгоджується з міжнародними підходами, однак потребує подальшого вдосконалення, зокрема в частині системного нормативного закріплення зазначеного принципу та забезпечення послідовності його практичного застосування. У результаті дослідження зроблено висновок, що принцип найкращого забезпечення інтересів дитини є однією з ключових засад сучасного сімейного права та виступає універсальним орієнтиром при ухваленні будь-яких рішень, які можуть впливати на права й інтереси дитини. Підкреслено, що ефективне застосування цього принципу можливе лише за умови комплексного врахування міжнародно-правових стандартів, усталеної практики Європейського суду з прав людини та їх належного відображення у національному законодавстві. Обґрунтовано доцільність подальшого вдосконалення правового регулювання шляхом закріплення принципу найкращого забезпечення інтересів дитини серед основоположних принципів українського приватного права.
