У статті досліджено моделі аутсорсингу в публічному секторі та умови їх ефективного застосування. Уточнено зміст аутсорсингу як організаційно-контрактного механізму передання зовнішньому суб’єкту виконання функції, процесу або окремих операцій зі збереженням за публічною організацією відповідальності за результати виконання переданої функції та контролю за дотриманням установлених вимог. Визначено відмінності аутсорсингу від публічних закупівель, приватизації, публічно-приватного партнерства та концесії. Виокремлено три базові моделі аутсорсингу – повну, вибіркову та гібридну, які відрізняються обсягом передання функції зовнішньому виконавцю та характером його взаємодії з публічною організацією. За результатами порівняльного аналізу зарубіжного досвіду встановлено, що універсальної та ефективної моделі аутсорсингу не існує, а доцільність їх застосування визначається характером переданої функції, можливістю формалізації та контролю результатів її виконання, спроможністю ринку зовнішніх виконавців, організацією контрактних відносин, механізмами підзвітності та збереженням внутрішньої спроможності публічної організації. Обґрунтовано напрями адаптації зарубіжних підходів до аутсорсингу в публічній сфері до умов України, що передбачають попереднє порівняння альтернативних способів виконання функцій, диференційований вибір моделі аутсорсингу, збереження внутрішніх компетентностей публічної організації, оцінювання витрат, пов’язаних із переданням функції, посилення підзвітності зовнішніх виконавців та забезпечення безперервності виконання переданих функцій. На основі визначених критеріїв розроблено алгоритм вибору способу виконання функції та відповідної моделі аутсорсингу, який передбачає послідовне оцінювання стратегічної важливості функції, можливості формалізації та контролю результатів її виконання, спроможності ринку зовнішніх виконавців, витрат і ризиків її передання та дає змогу обґрунтовано обирати між внутрішнім виконанням, повною, вибірковою і гібридною моделями аутсорсингу.
У статті здійснено комплексний аналіз стану розвитку фармацевтичного ринку та фармацевтичних послуг у країнах Європейського Союзу. Обґрунтовано, що європейський фармацевтичний сектор є стратегічно важливою складовою економіки та системи охорони здоров’я, розвиток якої визначається поєднанням виробничого потенціалу, науково-дослідної активності, інновацій, ефективного регулювання та механізмів забезпечення доступності лікарських засобів. Проаналізовано динаміку вартості фармацевтичного виробництва та чисельності зайнятих у країнах EFPIA у 1990–2025 роках. Встановлено стійке зростання виробничих масштабів і кадрового потенціалу галузі, що супроводжується технологічною модернізацією та розвитком біотехнологій. Досліджено територіальну структуру європейського фармацевтичного ринку та визначено провідні центри його розвитку. Встановлено концентрацію доходів, виробничих і кадрових ресурсів переважно в Німеччині, Франції, Італії, Швейцарії, Великій Британії та Данії. Проаналізовано структурні зміни терапевтичних сегментів і підтверджено домінування високотехнологічних напрямів, насамперед онкології та лікування цукрового діабету. Окрему увагу приділено безрецептурному сегменту, поширенню генеричних лікарських засобів і біосимілярів та доступності інноваційних лікарських засобів, схвалених EMA. Доведено, що доступність інноваційної фармакотерапії суттєво різниться між країнами та залежить від національних систем реімбурсації, механізмів ціноутворення, бюджетного фінансування, процедур HTA і швидкості відшкодування вартості препаратів. Обґрунтовано, що сучасна європейська модель фармацевтичного забезпечення переходить до пацієнтоорієнтованої системи фармацевтичних послуг, інтегрованої з профілактикою, лікуванням, фармакотерапевтичним супроводом і цифровою трансформацією охорони здоров’я. Європейський досвід визначено як основу для модернізації фармацевтичної системи України.
У статті обґрунтовано організаційний механізм державної політики реінтеграції звільнених оборонців України як самостійний складник цілісної системи публічно-управлінських механізмів. Показано, що результативність реінтеграції визначається не лише наявністю правових гарантій та фінансових ресурсів, а й здатністю системи публічного управління організаційно поєднати діяльність багатьох суб’єктів різних рівнів у скоординований процес індивідуального супроводу оборонця. Метою дослідження є розроблення теоретико-прикладної моделі організаційного механізму реінтеграції з акцентом на координації суб’єктів, кадровому та ресурсному забезпеченні. Використано методи системного та структурно-функціонального аналізу, порівняння, класифікації, моделювання й аналізу нормативно-правових актів. Проаналізовано інститут фахівця із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб як кадрове ядро організаційного механізму: його нормативне підґрунтя, рівні кваліфікації, норматив навантаження та розрахункову потребу. Виявлено ключову організаційну проблему – значний кадровий дефіцит і недостатнє ресурсне забезпечення за відносно високого рівня цифрової інтеграції. Запропоновано класифікацію суб’єктів організаційного механізму за рівнями координації, систему ключових показників організаційної спроможності з формулами розрахунку та цільовими значеннями, а також концептуальну схему «суб’єкти → інструменти → процес → результат» із контуром зворотного зв’язку. Здійснено SWOT-аналіз поточного стану організаційного забезпечення та оцінено організаційну зрілість за шістьма вимірами. Обґрунтовано перехід від фрагментарної до інтегрованої моделі організаційного механізму, у якій кожен суб’єкт має чітко визначені повноваження, ресурси, цифровий канал взаємодії та вимірювані показники результату. Практичне значення результатів полягає у можливості їх застосування органами виконавчої влади та місцевого самоврядування для планування кадрового забезпечення, розподілу ресурсів і моніторингу організаційної спроможності системи реінтеграції.
У статті обґрунтовано напрями вдосконалення державної політики у сфері охорони здоров’я України на основі цифрової трансформації. Дослідження зосереджено на інституційному механізмі взаємодії Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства цифрової трансформації України, Національної служби здоров’я України, державного підприємства «Електронне здоров’я», органів місцевого самоврядування та закладів охорони здоров’я. На основі системного, структурно-функціонального, інституційного та порівняльного підходів, контент-аналізу наукових публікацій українських дослідників і логічного моделювання запропоновано модель цифрового врядування у сфері охорони здоров’я. Її зміст полягає у розмежуванні функцій формування галузевої політики і стандартів медичних даних, горизонтальної цифрової координації та безпосереднього впровадження цифрових рішень у медичних закладах із постійним зворотним зв’язком. Запропоновано формування постійної міжвідомчої координаційної взаємодії МОЗ – Мінцифри, єдиного портфеля цифрових проєктів галузі, цифрового паспорта зрілості закладу, уніфікованих вимог до інтероперабельності, механізму «одноразового введення даних», системи показників якості даних та результативності цифрових сервісів. Для умов воєнного стану обґрунтовано формування резервних каналів зв’язку, автономні сценарії роботи інформаційних систем, резервування даних, телемедичну маршрутизацію, кіберзахист та збереження цифрової безперервності медичної допомоги. Визначено соціально-економічний ефект запропонованих заходів: скорочення адміністративних і трансакційних витрат, зменшення дублювання діагностичних процедур, підвищення продуктивності медичного персоналу, зменшення непрямих витрат пацієнтів, розширення доступу до спеціалізованої допомоги та посилення стійкості системи в умовах війни. Запропоновано систему індикаторів для оцінювання результативності цифровізації на рівні держави, регіону та окремого закладу охорони здоров’я.
У статті досліджено організаційні засади поєднання безперервного професійного розвитку (БПР) та психосоціальної підтримки медичних працівників у кадровій політиці системи охорони здоров’я України. Метою дослідження є обґрунтування напрямів узгодження навчання персоналу з умовами праці та доступом до фахової допомоги. На основі аналізу нормативних документів, освітніх матеріалів і результатів емпіричних досліджень розглянуто інструменти розвитку компетентностей, міжвідомчої взаємодії та підтримки психічного добробуту працівників. Визначено значення наставництва, планування робочого навантаження, можливостей відновлення та конфіденційності звернень по допомогу. Окрему увагу приділено організаційним бар’єрам участі в навчанні та отримання підтримки працівниками віддалених і прифронтових територій. Систематизовано обмеження використання даних про самопочуття, працездатність і професійне вигорання в управлінських рішеннях. Обґрунтовано доцільність планування навчання й підтримки в межах єдиної кадрової програми з урахуванням потреб закладів та територіальних відмінностей. Конкретизовано завдання державного, регіонального й місцевого рівнів управління та закладів охорони здоров’я щодо координації, фінансування та моніторингу заходів. Запропоновано критерії оцінювання, що охоплюють доступність навчання і допомоги, застосування набутих навичок, добробут та плинність персоналу. Результати дослідження можуть бути використані для узгодження професійного навчання й психосоціальної підтримки персоналу в кадрових програмах закладів охорони здоров’я.
