У статті досліджується жанрово-стильова специфіка камерно-ансамблевого бандурного виконавства як одного з важливих напрямів розвитку сучасної української музичної культури. Камерно-ансамблеве використання бандури розглядається крізь призму взаємодії традиційних і новітніх тенденцій, що формують своєрідний художній феномен у національному музичному просторі. У центрі уваги перебувають жанрові особливості творів, створених для дуетів, тріо, квартетів та більших ансамблів з бандурою, а також характер поєднання бандури з іншими інструментами сучасної, класичної та народно-інструментальної традиції. Проаналізовано жанрово-стильову палітру, що охоплює як обробки народних пісень, що зберігають автентичність національної музичної традиції, так і оригінальні камерні композиції та сучасні експериментальні твори, які інтегрують бандуру в контекст новітньої академічної та крос-жанрової музики. Особливу увагу приділено стильовим аспектам ансамблевої взаємодії: тембровим співвідношенням, динамічним балансам, фактурним моделям та інтерпретаційним підходам у камерних формах гри. Простежено новітні виконавські підходи, що розкривають нові виразні можливості бандури – від нетрадиційного трактування тембру й динаміки до інтеграції елементів імпровізації та використання сучасних композиційних технік. Бандура у камерно-ансамблевому контексті постає як інструмент, що водночас репрезентує національну музичну ідентичність і активно залучається до процесів глобальної інтеграції. Жанрово-стильова специфіка її виконавства полягає у поєднанні традиційного й сучасного, що зумовлює розширення жанрового спектру української камерної музики та створення нових форматів ансамблевого музикування. У дослідженні також розглянуто перспективи розвитку камерно-ансамблевого бандурного виконавства, зокрема у напрямі поєднання народних інтонацій із сучасними композиційними технологіями, розбудови міжжанрових ансамблевих проєктів, а також створення нових педагогічних підходів до викладання ансамблевої гри на бандурі у вищих мистецьких закладах. Таким чином, жанрово-стильова специфіка камерно-ансамблевого бандурного виконавства постає як динамічна та багатогранна система, що не лише відображає національну традицію, а й активно взаємодіє з сучасними музичними процесами, формуючи нові вектори розвитку української камерної музики.
У статті розглядається твір сучасної композиторки Дніпропетровщини Валентини Мартинюк – ораторія-дійство «Дума про Україну». Музика, що написана в умовах війни – це свідок, який у прямій чи символічно-алегоричній формі відтворює складні реалії воєнного часу. В сучасних умовах війни надважливим постає питання збереження української національної ідентичності, свідомості та унікальності нашої культури. Тому актуальність дослідження полягає у фіксації та аналізі соціального та історичного феномену української хорової музики сьогодення, як інструменту акумуляції, трансформації та ретрансляції соціокультурного досвіду найдраматичнішого періоду історії сучасної України. Цикл, створений для дитячого, жіночого та мішаного хорів, інструментального ансамблю (бандури, флейти, кларнету, турецького сазу, рогу та ударних інструментів), народного голосу та читця, аналізується з точки зору формування та збереження колективної пам’яті про російську військову агресію, особливостей композиційної структури та самобутньої новаторської трактовки жанру ораторії. Акцентується увага на органічному синтезі різноманітних видів мистецтва: музики, поезії, живопису, театру, відеомонтажу. Адже всі художньо-мистецькі складові ораторії-дійства «Дума про Україну» органічно взаємодіють між собою, допомагають більш цільно, глибоко, емоційно, змістовно та чуттєво відтворити образну драматургію твору.Особлива увага при аналізі твору надається національній складовій: інтонаційній опорі на українські народнопісенні джерела, фольклорно-видовій складовій, введенню у академічну партируту народного жіночого голосу, епізодам поєднання сакрального молитовного дискурсу та дискурсу етнопростору, метро-ритмічним формулам національних вокально-інструментальних жанрів, які інтегруються у сучасні, новітні форми хорового письма.Майстерне поєднання категорій академічного та народного виконавства досліджується різнобічно: з точки зору поєднання академічного та народного вокалу, синтезу академічних та народних інструментальних тембрів, авторських та народних поетичних текстів, сплетіння сучасних та фольклорних музичних жанрів.Окремої уваги заслуговує глибока національно-патріотична ідея твору та засоби її втілення у музичній мові. Розглянуто три основні частини драматургії ораторії-дійства: перший розділ – «Мирна Україна», другий розділ – «Вторгнення ворога», фінал – «Перемога».
У статті акцентовано, що специфіка метамодерної художньої практики, позначеної тенденціями емансипації образу виконавця, індивідуалізованістю виконавських концепцій та стильовою багатовимірністю піанізму, є чинником актуалізації питання щодо особливостей тезаурусу піаніста як інтелектуальної, технічної та артистичної основи образу творчої особистості. Метою статті є окреслення сучасних вимірів тезаурусу піаніста-виконавця у контексті новаційних звукових реалій метамодерну. Зазначено, що трансформації сучасного тезаурусу піаніста-виконавця пов’язані з потребою формування алгоритмів виконавської самореалізації в умовах значущості тенденцій «відкритого твору», дифузії культурних просторів, індивідуалізації жанрово-стильових настанов, асоціативності й інтертекстуальності сучасних програмних номінацій творів.Обґрунтовано умасштаблення інтелектуального виміру тезаурусу піаніста-виконавця як засобу виконавського окреслення-визначення змістових вимірів твору, розкодування концептуальних підтекстів і смислів, кодів різних культурних традицій, а також самоідентифікації виконавця у цілісному часо-просторі культури. Акцентовано тенденцію актуалізації віртуозного складника тезаурусу сучасного виконавця, зумовлену новаційністю палітри засобів виразності, а також прогностичних інтенцій виконавського тезаурусу, які інтенсифіковані сучасною специфікою графічної фіксації композиторського тексту, потребою дивергентного пошуку багатовимірних смислів та особистісних алгоритмів їх звукового опредметнення. У зв’язку з тяжінням до переосмислення меж академічної традиції, зумовленого піднесенням перформативності та актуалізацією кітчу, наголошено на інтенсифікації виконавського пошуку новаційних шляхів реалізації органологічного потенціалу інструмента. Як віддзеркалення перформативних тенденцій у сучасному музичному мистецтві позиціоновано розширення виконавського тезаурусу піаніста театральним компонентом, що слугує розширенню місії виконавця функціями, нетрадиційними для академічної виконавської традиції, та втіленню метамодерної візуалізації художньої рефлексії.
Стаття присвячена історико-музикознавчому аналізу європейської флейти, в якій представлено її історію існування у музичній культурі сучасного Китаю; докладно висвітлено творчість китайських композиторів для академічної флейти, представлено твори, невідомі українському слухачеві, і які не фігурують, незважаючи на свою художню цінність, у навчальному репертуарі українських навчальних закладів; вивчені особливості китайської флейтової системи освіти, що істотно відрізняється за багатьма показниками від української. Крім цього висловлено критичні міркування про підходи до навчання на флейті в китайських музичних навчальних закладах усіх ланок освітньої системи та сформульовано актуальні завдання та принципи побудови актуальної освітньої моделі.Зазначено, що академічна флейта за короткий період історичного розвитку в Китаї стала поширеним та популярним інструментом; флейтове мистецтво демонструє високий рівень виконавства, значну у художньому відношенні творчість, ефективну систему навчання гри на інструменті. Особливістю освітньої системи є надзвичайно активна виконавська практика педагогів, які викладають гру на флейті. Їх відрізняє багаторазова участь у вітчизняних та міжнародних конкурсах, інтенсивна робота в оркестрах та камерних інструментальних колективах, постійні виступи у якості солістів та учасників оркестру, дуже різноманітними за репертуаром програмами, інтенсивна гастрольна діяльність у країні та за кордоном.Широке поширення у творчості композиторів Китаю для флейти жанру перекладення, що зумовлено дефіцитом національного флейтового репертуару на сучасному етапі розвитку.Практична значущість роботи полягає у можливості використання матеріалів у навчальних дисциплінах музичного коледжу та вишу: історії виконавського мистецтва для студентів оркестрових факультетів та відділень, історії східних музичних культур. Матеріали цієї статті можуть фігурувати також у темах курсів, присвячених вивченню історії позаєвропейських культур.
Стаття присвячена творчості сучасного американського композитора Луїса Карчіна (Louis Karchin) та його внеску у розвиток сучасної академічної музики. У центрі дослідження – осмислення інноваційних композиційних підходів митця, які охоплюють експерименти зі звуковими структурами, ритмікою, політональністю тощо. Встановлено, що творчість Луїса Карчіна відзначається унікальною здатністю гармонійно поєднувати класичні традиції академічної музики із сучасними тенденціями, що робить його однією з ключових фігур сучасного музичного мистецтва. Особливу увагу приділено соціальному, філософському та міжмедіальному контексту творчості композитора. У його роботах простежується глибока зацікавленість літературою та образотворчим мистецтвом. Це свідчить про виняткову чутливість митця до багатошаровості тексту та його потенціалу для музичної інтерпретації. Виявлено характерні риси художнього почерку Луїса Карчіна, серед яких виокремлено багатогранність звукової палітри, новаторські ритмічні рішення та майстерне використання політональних структур. Доведено, що як композитор і диригент, Луїс Карчін не лише впливає на розвиток академічної музики, але й сприяє формуванню глобальних тенденцій у цій сфері. Його діяльність є джерелом натхнення для багатьох сучасних композиторів, зокрема студентів Нью-Йоркського університету, де митець активно викладає. Окремо наголошено на соціокультурному впливі Луїса Карчіна на мистецьке життя Сполучених штатів Америки. Його твори активно виконуються в концертних залах різних міст, сприяючи популяризації академічної музики серед широкої аудиторії. Доведено, що творчість Луїса Карчіна є не лише зразком професійної майстерності, але й важливим інструментом підтримки міжкультурного діалогу та збереження актуальності академічної музики у XXI столітті.
