Сучасна корейська мова існує в стані унікальної орфографічної напруги: тоді як хангиль забезпечує фонетичну ефективність, повсюдне витіснення логографічного письма ханча, яке становить етимологічний субстрат для близько 70% лексикону, спричинило феномен «семантичної ерозії». У цьому дослідженні здійснено комплексний історико-соціолінгвістичний аналіз семантичної омонімії в межах сино-корейських композитів. Аргументовано, що перехід до виключного використання хангиля фактично позбавив лексику первинного візуального шару дизамбігуації. Простежуючи історичну фонетичну конвергенцію тональних розрізнень середньокитайської мови в обмежений інвентар корейських складових структур, дослідження демонструє, як цей орфографічний зсув зумовлює критичну залежність від висококонтекстної інференції – розкоші, часто недоступної в сучасних цифровому, рекламному та медійному дискурсах. У методологічному плані стаття пропонує розгалужену типологію омонімів – від абсолютної лексичної тотожності до функціональних і контекстуальних двозначностей, та оцінює їхній деструктивний вплив на переклад нелогографічними мовами, зокрема в межах корейсько-української мовної пари. Емпіричний аналіз медіакорпусів та результатів роботи систем нейронного машинного перекладу (NMT) виявляє критичну вразливість: деконтекстуалізовані омоніми генерують рівень помилок у 15-25% при ШІ-перекладі, оскільки алгоритми часто віддають перевагу статистичній частотності замість семантичної доречності. Відтак, дослідження постулює, що ефективна інтерлінгвальна медіація вимагає свідомого когнітивного процесу «логографічної реконструкції». Систематизовано шість компенсаторних стратегій – включно з контекстуальною експлікацією, гібридним глосуванням та доперекладацькою реставрацією ханча для нівелювання втрати семантичної прозорості. У підсумку, отримані результати свідчать про те, що попри соціополітичну демократизацію грамотності через хангиль, «привид» ханча залишається активним, невід’ємним когнітивним фактором, який вимагає від перекладачів не лише мовної плинності, а й філологічної компетентності для віднайдення прихованого логографічного коріння корейського лексикону.
Стаття присвячена ґрунтовному аналізу постколоніальних штрихів у мультикультурному портреті сучасного англомовного літературного дискурсу, зосереджуючи увагу на способах, якими постколоніальна методологія формує художнє мислення та тематичні акценти британської літератури кінця ХХ – початку ХХІ століття. У розвідці узагальнено теоретичні засади постколоніалізму як інтерпретативної методології та простежено його вплив на творчість С. Рушді, Х. Курейші, С. Селвона, М. Ондатже, К. Філліпса та З. Сміт, чиї тексти відображають складні процеси взаємодії культур, ідентичностей та мов у контексті постімперського британського суспільства. Доведено, що постколоніальна література функціює як художня платформа для глибинного переосмислення ідентичності, гібридності, міграції, а також расових і транснаціональних взаємодій у динамічному соціокультурному просторі Лондона. Письменники передають травми деколонізації, прояви конфлікту між «своїм» та «іншим», різні форми історичної пам’яті та релігійних колізій, демонструючи напружене співіснування індивідуального досвіду з традиційними колективними структурами. Завдяки лінгвокультурному підходу встановлено, що мовна гібридність, включення неперекладних лексем та використання транснаціональних кодів становлять визначальні маркери сучасного постколоніального дискурсу й відображають складну природу ідентичнісних трансформацій у міграційному середовищі. У статті підкреслено, що художні наративи досліджуваних авторів відтворюють системність у тривалих міжпоколінних зв’язках іммігрантських спільнот, формуючи образ мультикультуралізму не як абстрактного теоретичного конструкту, а як щоденної практики існування персонажів у великому урбаністичному просторі сучасного Лондона. Наголошено, що саме когнітивно-інтерпретативний підхід до постколоніальних текстів відкриває перспективні можливості для подальших філологічних студій, оскільки дозволяє глибше осмислити механізми формування мультикультурної ідентичності та розкрити нові виміри постколоніального художнього мислення.
У статті розглянуто лексичні та граматичні особливості англомовних інструкцій та окреслено основні стратегії їх перекладу українською мовою. Інструкції користувача є регламентованою формою технічного дискурсу, призначеною для забезпечення безпечної та ефективної експлуатації побутових і електронних пристроїв, проте цей жанр в межах англо-української мовної пари досі залишається недостатньо дослідженим. Зростання обсягу технічної документації на українському ринку та потреба у точних, стандартизованих та зручних для користувача перекладах зумовлюють актуальність проведеного дослідження. У центрі уваги – виявлення найбільш поширених граматичних конструкцій і лексичних одиниць англомовних інструкцій та аналіз способів їх відтворення українською мовою. Матеріалом дослідження є автентичні інструкції до цифрових пристроїв, будівельних інструментів і побутової техніки. Методологія поєднує описовий і порівняльний підходи, що дає змогу простежити як внутрішні мовні особливості інструктивного дискурсу, так і трансформації, застосовані в перекладі. Результати показують, що лексичний рівень інструкцій формують загальнотехнічна лексика, вузькоспеціальні терміни та сигнальні слова, пов’язані з безпекою користування приладами. Якщо аналізувати граматику, англійські інструкції активно використовують імперативи, модальні дієслова, пасивні конструкції та стислі іменникові групи. Оскільки значна частина цих структур не має прямих відповідників в українській мові, під час перекладу обов’язковим є застосування різних лексичних і граматичних трансформацій. Найефективнішими серед них є конкретизація, генералізація, додавання, вилучення та перестановка, які сприяють збереженню зрозумілості, природності й функціональної еквівалентності тексту. Особлива увага приділяється перекладу сигнальних слів, де надзвичайно важливим є дотримання ієрархії рівнів ризику для забезпечення коректної комунікації про ризики. Зроблено висновок, що ефективний переклад інструкцій вимагає не лише мовної компетентності, а й урахування норм стандартизації, правильного сприйняття користувачем та функціональної специфіки технічного дискурсу
Стаття присвячена теоретичному обґрунтуванню поняття інтегрованої інтермедіальної проєкції як особливої форми міжмедійної адаптації у сучасному культурному просторі. Актуальність дослідження зумовлена активним розвитком взаємодії різних медіа: літератури, кінематографу та відеоігор з іншими формами мистецтва, що формують складні мультимедійні наративні системи. У роботі розглянуто основні підходи до вивчення інтермедіальності та трансмедіальності у працях Вернера Вольфа, Ларса Еллештрьома, Генрі Дженкінса та Марі-Лор Раян, а також проаналізовано концепцію трансмедіального сторітелінгу та її роль у формуванні єдиного художнього світу. У статті особливу увагу приділено українській науковій традиції, зокрема поняттю інтермедіальної проєкції, що описує процеси семіотичного перекодування та відображення художніх елементів між різними видами мистецтва. та відображення художніх елементів між різними видами мистецтва. На основі синтезу цих теоретичних підходів у рамках цієї статті пропонується нове поняття – “інтегрована інтермедіальна проекція”, котре визначається як форма міжмедійної адаптації, що передбачає інтеграцію елементів кількох художніх текстів або медіа у межах єдиного наративного простору. У процесі такої адаптації відбувається не лише трансформація літературного тексту в інший медіум, але й поєднання різних сюжетних ліній, персонажів, образів або тематичних лейтмотивів кількох різних творів. Таким чином, інтегрована інтермедіальна проєкція поєднує у собі елементи інтермедіальної трансформації, адаптації та трансмедіального розширення наративу, утворюючи нову форму художньої репрезентації. У статті обґрунтовано, що, на відміну від традиційної адаптації, яка зазвичай ґрунтується на одному джерелі, інтегрована інтермедіальна проєкція характеризується складнішою структурою взаємодії, що включає поєднання різних сюжетів, персонажів та мотивів. Практичну реалізацію цього явища продемонстровано на прикладах сучасної популярної культури, зокрема відеоігор, кіно та серіалів. Дослідження підкреслює значення української ігрової індустрії у розвитку міжмедійних наративів та окреслює перспективи подальших досліджень у сфері мультимодальних і інтерактивних медіа.
Статтю присвячено комплексному дослідженню інтертекстуальності у професійному дискурсі як ключової категорії сучасного дискурсивного аналізу та важливого механізму організації фахової комунікації. Актуальність роботи зумовлена недостатньою систематизованістю підходів до вивчення інтертекстуальних зв’язків у межах професійного мовлення, попри значну увагу до цього феномену в художньому, медійному та публіцистичному дискурсах. У роботі визначено теоретичні засади дослідження інтертекстуальності, уточнено її місце у структурі професійного дискурсу та охарактеризовано специфіку її реалізації в умовах нормативності, стандартизованості й інституційної зумовленості фахової комунікації. На основі аналізу юридичних, нормативно- правових, аналітичних та управлінських текстів виокремлено основні типи інтертекстуальності: експліцитну, імпліцитну, інтердискурсивну та гіпертекстуальну. Відповідно до цього запропоновано моделі їх реалізації: нормативно-референтну, інтерпретаційно-аналітичну, шаблонно-прецедентну та мультимодально-гіпертекстову. Доведено, що інтертекстуальні елементи виконують комплекс взаємопов’язаних функцій, зокрема референтно-легітимаційну, інформативно-структурувальну, когнітивно-інтегративну, аргументативну, стандартизувальну, навігаційну та інтерпретаційну. Показано, що вони забезпечують цілісність тексту, його логічну організацію, відповідність інституційним нормам та ефективність передачі професійного знання. У статті також розкрито прагматичний потенціал інтертекстуальності, який виявляється у здатності оптимізувати фахову комунікацію через економію мовних ресурсів, підвищення точності інтерпретації, регуляцію взаємодії між учасниками комунікативного процесу та посилення аргументативного впливу. Окреслено роль інтертекстуальності у формуванні дискурсивної ідентичності та забезпеченні інтерактивності професійного спілкування. Узагальнено, що інтертекстуальність є системоутворювальним чинником професійного дискурсу, який забезпечує його структурну організацію, смислову цілісність і прагматичну ефективність, а також виступає необхідною умовою передачі, інтерпретації та розвитку знання у сучасному комунікативному просторі
