У статті здійснено інтермедіальний аналіз п’яти кіноадаптацій роману Емілі Бронте «Буремний перевал / Wuthering Heights» (1939, 1970, 2009, 2011, 2022) у зіставленні з літературним першотекстом. Метою дослідження є зосередження уваги на п’яти відомих екранізаціях роману Емілі Бронте «Wuthering Heights» («Буремний перевал»), здійснення компаративного аналізу кінорецепцій, визначення спільних та специфічних рис кіноадаптацій, що дозволяє увиразнити культурно-естетичні тенденції часу їх створення та особливості режисерських візій. Авторкою виявляються особливості медіатрансформації художнього твору в кіномистецтві та визначаються режисерські стратегії рецепції роману впродовж майже дев’яти десятиліть. Методологічну основу становлять інтермедіальний, компаративний (порівняльно-типологічний), герменевтичний, наратологічний, семіотичний та історико-культурний підходи. З’ясовано, що кожна екранізація пропонує власну модель прочитання роману, акцентуючи різні аспекти авторського задуму: романтичний, готичний, психологічний, соціальний чи екзистенційний. Простежено закономірну еволюцію кінорецепції: від переважно сюжетно орієнтованих адаптацій середини ХХ століття до психологізованих і концептуальних інтерпретацій XXI століття. Встановлено, що медіатрансформація охоплює композицію, систему персонажів, хронотоп, жанрову домінанту, характер конфлікту, символіку та систему художніх деталей. Особливу увагу приділено способам інтерпретації образу Гіткліфа, рецепції Кетрін, ролі другого покоління персонажів, трансформації готичних мотивів, опозиції «свій / чужий», а також специфіці фінальних сцен у різних кіноверсіях. Доведено, що кіноадаптації не лише репрезентують роман іншими художніми засобами, а й формують самостійні смислові моделі, актуалізуючи проблематику ідентичності, пам’яті, травматичного досвіду та трансгенераційної спадковості. Практична цінність дослідження полягає у можливості використання його результатів у студіях з інтермедіальності, рецептивної поетики, історії екранізації та компаративістики.
Авторки статті зосереджуються на інтерпретації роману Мануели Ґретковської «Полька» (2001) в антропологічній перспективі, трактуючи його як приклад художнього осмислення вагітності через акт спротиву культурним стереотипам материнства, передусім – польському національному мітові Матері Польки. З опертям на класичні концепції антропології тіла Мері Дуґлас та Віктора Тернера, феноменологію вагітного тіла Айріс Маріон Янґ та теорію абʼєкції Юлії Кристевої, а також на дослідження Ірини Смаровоз, продемонстровано, що щоденникова форма роману, відверте мовлення про фізіологію та психологію вагітності, іронічна дистанція щодо власного досвіду й компаративна оптика «Польща – Швеція» утворюють цілісну художню стратегію деконструкції ідеалізованого жертовного образу материнства. Проаналізовано співвідношення тексту з польськими дослідженнями міту Матері Польки (Мрозік, Щука, Тітков, Імбєрович) та методологією тілесного фемінізму в літературознавстві (Свєркош, Корольчук). Наголошено на ролі шведського контексту еміграції, який дозволяє авторці побачити польську модель материнства як культурно зумовлену, а не природну норму. Розглянуто просторову символіку лімінальності вагітного тіла (дім, лікарня, кордон між Польщею і Швецією), антимедикалізаційний наратив, що повертає суб’єктність вагітній жінці всупереч біомедичному дискурсові (Мартін, Дейвіс-Флойд), а також практичну реалізацію принципів жіночого письма Елен Сіксу через фіксацію безпосереднього тілесного проживання. Зіставлення з творчістю Ізабели Філіпяк увиразнює спектр стратегій спротиву стереотипам материнства – від трагічного викриття до іронічної деконструкції зсередини бажаної вагітності. Роман є частиною ширшого «тілесного повороту» у польській автобіографічній літературі кінця ХХ – початку ХХІ століття, де особисте письмо виконує функцію культурного свідчення. Зроблено висновок, що спротив у романі реалізується не через прямий публіцистичний виступ, а через саму фактуру тілесного, відвертого й іронічного письма, яке утверджує право матері на амбівалентність досвіду. Окреслено перспективи компаративного прочитання роману у контексті всієї «материнської» трилогії письменниці та впровадження його до українського літературознавчого дискурсу.
The article conceptualizes literary translation between Ukrainian and Hungarian literatures as a multidimensional form of intercultural communication and cultural transfer that extends beyond purely linguistic transformation. Translation is interpreted as a space of interaction between cultural codes, aesthetic systems, and nationally conditioned models of artistic thinking, through which interliterary dialogue is formed and sustained. Particular attention is paid to the Ukrainian–Hungarian context, in which translation contributes to the circulation of literary values and facilitates the reception of Ukrainian literature within a Hungarian-speaking cultural environment. The study focuses on the rendering of culturally marked elements, including historical and cultural allusions, symbolic imagery, forms of address, everyday realia, and worldview-related concepts that shape the national specificity of literary texts. It demonstrates that such elements cannot always be adequately reproduced through literal equivalence, since their meanings are deeply rooted in linguistic, historical, social, and cultural contexts. Their transfer into another language therefore requires careful interpretation and the selection of strategies capable of balancing accessibility for the target reader with the preservation of the cultural specificity of the source text. Effective literary translation consequently involves interpretative adaptation, communicative adequacy, contextual clarification, and the preservation of culturally significant meanings. The article also examines the translator’s role as an active cultural mediator whose linguistic and interpretative choices influence the reception and understanding of Ukrainian literature in the Hungarian-language environment. Special emphasis is placed on the interaction between domestication and foreignization strategies and their role in negotiating cultural distance between the source and target texts. The study further considers the importance of Hungarian translations, literary anthologies, and educational translation projects in strengthening the presence of Ukrainian literature in Hungarian cultural space. It is argued that such publications contribute not only to literary reception but also to intercultural awareness, the transmission of cultural memory, and the development of sustained dialogue between Ukrainian and Hungarian literary traditions.
Статтю присвячено дослідженню лексико-семантичних особливостей прізвищ Рівненщини, похідних від назв на позначення осіб за ознаками зовнішності та внутрішніми властивостями. Джерельну базу лінгвістичного аналізу склали 460 регіональних антропонімів, зафіксованих в історичних джерелах та архівних матеріалах, сучасних довідкових та науково-популярних працях, а також дібраних із соціальних мереж. У процесі дослідження проаналізовано наявні в ономастичних джерелах сучасні підходи до класифікації прізвищ за ознаками зовнішності та внутрішніх властивостей людини, визначено критерії, за якими можна групувати відібрані особові назви, диференціовано антропоніми у лексико-семантичні групи / підгрупи відповідно до визначених критеріїв, з’ясовано семантику лексем, відображених в основах прізвищ та типологізовано оніми в межах кожної з утворених груп. Установлено, що прізвища від назв на позначення осіб за ознаками зовнішності та внутрішніми властивостями становлять окрему, чисельно значну групу антропонімної лексики в системі регіонального антропонімікону та забезпечують реалізацію соціальних потреб жителів краю в розрізненні й ідентифікації осіб. У тематичній групі «за ознаками зовнішності» кількісно переважають антропоніми, утворені від назв на позначення особи за зростом, назв, які характеризують стан здоров’я та її фізичну силу, назв анатомічних ознак зовнішності людини; значною продуктивністю відзначаються прізвища, утворені від загальних особових назв, що характеризують людину за внутрішніми властивостями: вдачею, характером, поведінкою, моральними якостями, інтелектуальністю тощо. На прикладах доведено, що аналізовані прізвища утворені шляхом лексико-семантичної формалізації загальних особових назв (непохідних чи афіксальних апелятивних дериватів) до розряду власних назв або нарощенням твірної антропонімної основи (прізвиська, прізвища) відповідним суфіксом (патронімним, суб’єктивної оцінки тощо); серед продуктивних прізвищетворчих формантів відзначаються -енк(о), -евич, -ець, -ик, -ук, -юк та ін. Зазначається, що значна частина історичних і сучасних власних особових назв має глибокі діалектні корені, які співвідносяться із загальноукраїнськими відповідниками, що засвідчує давність і автентичність української регіональної прізвищевої системи та її подальший розвиток.
У статті досліджено особливості функціювання літературної норми в сучасному українськомовному медіадискурсі українців Румунії. Актуальність дослідження зумовлена специфікою мовного середовища української національної меншини, у якому взаємодіють українська літературна мова, місцеві українські говори, румунська мова та мови інших національних меншин. Мета роботи — визначити основні типи нормативної варіативності й відхилень від кодифікованої норми та з’ясувати чинники, що впливають на мовне оформлення медіатекстів. Матеріалом дослідження стали публікації часописів «Вільне слово» (2023, № 7–8) та «Український вісник» (2023, № 15–18). У роботі застосовано описовий, функційно-стилістичний та контекстуально-інтерпретаційний методи. Установлено, що мовна практика досліджуваних медіа характеризується варіативністю на граматичному, лексико-семантичному, орфографічному, ономастичному та стилістичному рівнях. Виявлено порушення керування й узгодження, ненормативне слововживання, кальковані конструкції, недотримання окремих орфографічних правил, непослідовність у написанні власних назв і стилістично невмотивовані мовні засоби. Визначено основні чинники варіативності: вплив румунської мови та мов інших контактних спільнот, російськомовні моделі, функціювання місцевих українських говорів, рівень мовної компетентності авторів і недостатнє редакційне опрацювання текстів. Наголошено на необхідності розмежування власне нормативного порушення, міжмовної інтерференції, діалектної риси, авторської стилістичної особливості та редакційної помилки. Встановлено, що мовна якість текстів істотно залежить від типу автора, а в межах одного видання можуть співіснувати різні індивідуальні мовні стандарти. Обґрунтовано доцільність формування внутрішнього мовного стандарту українських медіа Румунії, який поєднував би збереження локальної мовної специфіки з дотриманням сучасної української літературної норми.
