Сучасний військово-дипломатичний дискурс, як особливий лінгвістичний континуум, характеризується підвищеним рівнем експресивності, зумовленим потребою донесення інформації та необхідністю активного впливу на адресата, формування переконання та ціннісно-оціночних значень. Актуальність вивчення цього феномену посилюється в контексті російсько-української війни, коли мовлення дипломатичних та політичних суб'єктів стає важливим інструментом стратегічної комунікації. Метою статті є аналіз синтаксичних маркерів експресивності у військово-дипломатичному дискурсі, визначення їхньої ролі у формуванні прагматичного та сугестивного потенціалу висловлювань. На основі дискурсивних висловлювань українських політиків, дипломатів та політичних коментаторів у статті аналізуються синтаксичні маркери експресивізації в українському військово-дипломатичному дискурсі як система структурних засобів, спрямованих на посилення емоційно-прагматичного та сугестивного впливу висловлювань. Особлива увага зосереджена на таких синтаксичних засобах експресивізації, як повтор, парцеляція, риторичні питання, антитеза, градація, афористичні та речентові конструкції. Показано, що ці образно-риторичні структури посилюють мовленнєву експресивність, актуалізують ключові значення, формують оціночні установки адресата та забезпечують реалізацію сугестивного потенціалу дипломатичного спілкування. Висновки. Постулюється, що експресивні конструкції слугують важливими інструментами для реалізації переконливого та емоційно-прагматичного впливу у військово-дипломатичному спілкуванні, забезпечуючи передачу інформації про військово-політичні події, конструювання суспільних установок, формування образів «свій-ворог» та вплив як на міжнародну, так і на внутрішню аудиторію.
The article is devoted to the little-studied forms of folk commemorative culture related to the honoring of the dead in the Romanian tradition. The focus is on cenotaph crosses erected in memory of people who died far from their homes and were not buried in the local cemetery, as well as roadside memorials erected at the sites of tragic deaths. The author considers these objects as special forms of Christian piety, combining religious ideas, folk funeral and memorial practices and mechanisms of collective memory. The relevance of the study is due to the need to preserve and understand local traditions of folk religion, a significant part of which is gradually disappearing under the influence of modernization processes. The aim of the article is to analyze the origin, functions and symbolic meaning of cenotaph crosses and roadside memorials in the Romanian cultural space, as well as to determine their place in the system of traditional commemorative culture. The source basis of the study is field materials, oral testimonies of informants, ethnological and folkloristic works, as well as historical sources on funeral rituals. Particular attention is paid to materials from the counties of Bihor, Arad, Bystrica-Nesăud, Gorj, Hunedoara, Timiș and Vilcea. The scientific novelty of the work lies in the comprehensive analysis of two interconnected, but functionally different forms of memorialization. It is shown that cenotaph crosses serve as symbolic substitutes for graves for those who died far from their native community, while roadside memorials mark the place of sudden death and maintain the memory of the deceased in public space. Both forms are considered important elements of the folk culture of memory. The article traces the history of the emergence of cenotaph crosses, which became especially widespread after the First and Second World Wars. They were installed in churches in memory of soldiers who died on the fronts or in camps far from home. The author analyzes their symbolism, artistic design, ritual functions and role in the memorial practice of local communities, and also draws attention to the custom of symbolic funerals in the absence of the body of the deceased. A separate chapter is devoted to roadside memorials, which are erected at the sites of road accidents, accidents or other tragic events. Their forms, functions and public perception are examined both in Romania and in other countries. It is proven that such memorials perform religious, emotional, social and commemorative functions at the same time, becoming a sign of memory, mourning and a warning for the living.
Метою статті є дослідження особливостей поетики художнього діалогу в українській літературі та визначення методологічного потенціалу його вивчення в закладах загальної середньої освіти. Значущість дослідження зумовлена необхідністю літературно-методологічного осмислення художнього діалогу як важливого елемента поетики літературного твору, а також необхідністю визначення ефективних підходів до його аналізу в рамках компетентнісно-орієнтованої освіти Нової української школи. Новизна роботи полягає у всебічному аналізі функцій художнього діалогу в українській літературі та систематизації методологічних підходів до вивчення діалогічного мовлення персонажів у шкільному курсі української літератури. У статті застосовано як універсальні наукові (аналіз, синтез, узагальнення, систематизація, інтерпретація), так і літературні методи (структурно-поетичний, контекстуальний, герменевтичний). Висновки. Художній діалог є важливим елементом поетики літературного твору та виконує конфліктоутворюючу, психологічну, характеробудівну та композиційну функції. Через діалогічне мовлення персонажів реалізується авторський задум, підтекст та художній конфлікт. Аналіз творів Івана Нечуя-Левицького, Миколи Куліша, Івана Карпенка-Карого та Григіра Тютюнника показав, що художній діалог є одним із ключових засобів розкриття психології персонажів та ідейного змісту літературного твору. Методологічний аспект вивчення художнього діалогу в закладах загальної середньої освіти пов'язаний з використанням інтерпретаційних методів, рольового читання, драматизації, проблемного аналізу та інтерактивних технологій навчання. Робота з діалогічним мовленням персонажів сприяє розвитку читацької компетентності учнів, критичного мислення та навичок глибокого тлумачення художнього тексту.
У цій статті розглядається віршування одного з провідних жанрів української барокової літератури – шкільної драми XVII–XVIII століть. Актуальність теми зумовлена відсутністю в українському літературознавстві окремого комплексного дослідження архітектоніки барокового тексту. Метою статті є аналіз віршованої форми української шкільної драми та виявлення метричних прийомів, що урізноманітнюють традиційний бароковий силабічний вірш. Дослідження проводилося з використанням загальнонаукових методів аналізу та синтезу, а також формально-статистичного методу, поширеного у віршознавстві. Висновки. В українській шкільній драмі переважаючими метрами є 13-складовий та 11-складовий силабічний вірш (хоча до першої половини XVIII століття використання останнього поступово скоротилося до мінімуму). Ці форми часто варіювалися шляхом розподілу одного й того ж вірша між різними персонажами. Автори прагнули індивідуалізувати мовлення персонажів на метричному рівні, використовуючи різні актори різні віршовані форми. У співаних частинах текстів (хорові рядки, кантати тощо) перевага надавалася різним типам леонівського вірша – формам із регулярними внутрішніми римами, а також кінцевими римами.
Актуальність наукової статті визначає багатовекторний характер лінгвістичних досліджень з огляду на сучасні тенденції до міждисциплінарної наукової інтеграції, яка актуалізує концепцію мови письменника як художньої системи, що відображає номінативно-репрезентативні, інформаційно-комунікативні, культурологічні, етнографічні, психоментальні та світоглядні виміри, розширюючи понятійно-термінологічний апарат ідіостилістики, множачи методи та прийоми вивчення мовного та художнього континууму письменника. Мета статті – простежити методологічні принципи, заявлені в українському науковому дискурсі, та окреслити перспективні позиції щодо вивчення ідіостилевих параметрів художнього тексту. У процесі аналізу фактичного матеріалу застосовувалися загальнонаукові методи аналізу та синтезу, а також описовий метод з прийомами класифікації, логічного зіставлення, порівняння та узагальнення мовних фактів. Висновки. Вивчення мовної особистості через мову автентичних творів різних жанрів розкриває мовний образ автора – категорію, що поєднує всі внутрішньо- та позамовні фактори, що реалізують стиль автора з огляду на взаємодію загальнолюдського, національного (ментального) та індивідуального. Спираючись на якісні методологічні принципи багатовекторного лінгвістичного аналізу національно-мовної спадщини українських митців слова, можна здійснити поглиблений науковий опис ідіостильних маркерів авторського тексту на принципах об'єктивності, ґрунтовності та достовірності. Це сприяє повному відображенню оригінальності художньо-естетичного світогляду письменника, втіленого в тексті на перетині наукових парадигм.
