Метою статті є дослідження ролі Ярослава Стецька у створенні Антибільшовицького блоку народів, його теоретична робота та практична діяльність з розбудови єдиного фронту поневолених народів шляхом заснування спеціального інтернаціонального координаційного центру. Особливу увагу приділено питанню національного представництва в блоці на по чатковому етапі існування. Методологічною основою дослідження є засади історизму, науковості й системності. Методи: проблемно-хронологічний, історико-біографічний, історико-генетичний, аналіз, синтез. Наукова новизна. Уперше на широкій джерельній базі комплексно проаналізовано роль Я. Стецька у створенні Антибільшовицького блоку народів та оформленні цього міжнародного об’єднання, схарактеризовано його початковий склад. Основні результати дослідження. Доведено визначальну роль Я. Стецька у створенні під проводом українських націоналістів міжнародної антикомуністичної мережі як у практичній, так і в теоретичній площині. Саме він став ініціатором формування Антибільшовиць- кого блоку народів і провідним ідеологом об’єднання, ще з міжвоєнного періоду послідовно обстоюючи ідею спільного фронту поневолених націй. Я. Стецько очолив ініціативний комітет зі створення блоку і заклав теоретичне підґрунтя під заснування блоку в низці концептуальних статей. Створення антикомуністичного координаційного центру визвольних рухів на еміграції було започатковано Закордонними частинами ОУН на першому Конгресі Антибільшовицького блоку народів 16 квітня 1946 р. Я. Стецько, як голова виконавчого органу блоку, керував розбудовою організаційної мережі та інституційним оформленням об’єднання, забезпечивши його успішне становлення. Единбурзька конференція 1950 р. засвідчила повноцінний вихід блоку на міжнародну арену як координаційного центру визвольних рухів поневолених СРСР народів. Перспективи подальших досліджень полягають у вивченні закордонних джерел для встановлення точного кола учасників першого Конгресу Антибільшовицького блоку народів у 1946 р. та в дослідженні обставин залучення Союзу гетьманців-державників до об’єднання. Надійшла 02.05.2026Прийнята до друку 23.06.2026
Мета статті — з’ясувати особливості державної політики щодо католицької церкви східного обряду в міжвоєнній Польщі. Методологія дослідження ґрунтується на використанні загальнонаукових (аналіз, синтез, порівняння, узагальнення) та спеціально-історичних (проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, історико-генетичний) методів дослідження. Наукова новизна полягає у спробі комплексного аналізу політики влади ІІ Речіпосполитої щодо неоунійного руху на території Волинського воєводства. Використані в дослідженні архівні матеріали дозволяють реконструювати механізм взаємодії влади (центральної та місцевої), Римо-католицької церкви та неоунійних структур на регіональному рівні. Висновки. Дослідженню неоунійного руху в міжвоєнній Польщі присвячено окремі праці вітчизняних і польських науковців. Маловивченою залишається проблема взаємин польської влади й Римо-католицької церкви в питанні поширення неоунії на території окремих східних воєводств. Одним із напрямів діяльності Римо-католицької церкви в міжвоєнний період стало запровадження серед православних вірян східних регіонів держави «нової унії» у формі католицизму східного обряду. Ставлення влади до неоунії, зокрема у Волинському воєводстві, не було однозначним і нерідко мало варіативний характер. З одного боку, влада сприяла діяльності неоунійної церкви, розглядаючи її як один з інструментів інтеграційної політики на східних землях, а з іншого — стримувала активність руху в регіонах, де наприкінці 1920-х рр. спостерігалося загострення взаємин між українцями та поляками на етнічному та соціальному ґрунті, зокрема на Волині. Політика влади щодо неоунійного руху залежала й від зміни політичної ситуації в державі. Так, у період урядування волинського воєводи Г. Юзевського, котрий реалізовував політику польсько-українського зближення на Волині, неоунійний рух розглядався як деструктивний фактор, що вів до загострення міжконфесійного протистояння на території краю, погіршення безпекової ситуації на східних кордонах держави. Неоунія в міжвоєнний період не користувалася широкою підтримкою населення Волинського воєводства й залишалася переважно локальним явищем. Перспективними напрямами подальших наукових досліджень проблеми є поглиблене вивчення локальних особливостей неоунійного руху на рівні окремих повітів, парафій і конкретних громад, дослідження соціальної бази прихильників і противників неоунії, порівняльний аналіз аналогічних релігійних процесів у сусідніх з Волинським воєводствах Польщі. Надійшла 07.05.2026Прийнята до друку 23.06.2026
Метою статті є дослідження військової допомоги Україні з боку держав Нордично-Балтійської вісімки (Nordic-Baltic Eight) у 2022 р., а також визначення її політичних передумов, основних напрямів військово-технічної підтримки, фінансово-інституційних механізмів і значення для посилення обороноздатності України. Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, об’єктивності та системності із застосуванням проблемно-хронологічного методу, порівняльно-історичного аналізу регіональних безпекових політик, інституційного аналізу механізмів міжнародної військової допомоги, а також методів воєнно-історичного дослідження, що дають змогу простежити особливості координації держав Північної та Балтійської Європи в умовах широкомасштабної російсько-української війни. Наукова новизна полягає в комплексному висвітленні ролі формату NB8 у військовій підтримці України у 2022 р., з’ясуванні особливостей його функціонування як регіонального механізму безпекової взаємодії, а також у визначенні ролі держав Північної та Балтійської Європи в системі міжнародної допомоги Україні. Основні результати. Встановлено, що широкомасштабне вторгнення Росії у 2022 р. стало чинником швидкої консолідації держав NB8 у підтримці України, що виявилося в постачанні артилерійських систем, бронетехніки, засобів протиповітряної оборони та іншого високотехнологічного озброєння, а також у фінансуванні закупівель, підготовці українських військовослужбовців, технічній підтримці озброєння та розвитку оборонної інфраструктури. Доведено, що узгоджені дії держав Північної та Балтійської Європи забезпечили оперативне реагування на потреби України та сприяли зміцненню регіональних механізмів військово-технічної кооперації, які стали важливим елементом європейської системи безпеки в умовах російсько-української війни. Надійшла 16.03.2026Прийнята до друку 23.06.2026
Мета статті — реконструювати ранній етап формування персонального акустичного середовища в УРСР у 1960—1970-х рр. через аналіз запуску та серіалізації побутових магнітофонів і визначити вплив виробничих, економічних та технологічних чинників на практики слухання й домашнього звукозапису. Методологія ґрунтується на поєднанні історико-технологічного аналізу із соціокультурним підходом до історії повсякденності. Використано підходи історії матеріальної культури, соціальної історії споживання та sound studies, зокрема концепції «суспільства ремонту» і «sonic samizdat». Джерельну основу становлять архівні документи, галузеві матеріали та усні інтерв’ю з колишніми користувачами побутових магнітофонів, проведені у 2025 р. Результати дослідження засвідчили, що побутовий магнітофон функціонував не лише як технічний пристрій, а і як матеріальний посередник між плановою економікою та приватною акустичною автономією. Дефіцит і нестабільна якість були системною характеристикою радянської техніки, що стимулювала розвиток «суспільства ремонту» та аматорських технічних компетентностей. Доступність апаратури визначалася не лише обсягами виробництва, а й асортиментом, запасами та можливістю підтримувати її працездатність. Виокремлено два етапи розвитку магнітофонізації: 1968—1971 рр. — період контрольованого експерименту з моделями «Юпітер» і «Мрія»; 1971—1976 рр. — етап касетного повороту, що поєднав зростання виробництва з повільним технологічним оновленням. Персональне акустичне середовище формувалося завдяки взаємодії технічних можливостей, обмежень планової економіки та практик ремонту, копіювання та обміну записами. Наукова новизна полягає у поєднанні індуст ріально-архівного та соціокультурного підходів, введенні до наукового обігу нових джерел і концептуалізації магнітофона як елемента формування приватної звукової автономії в УРСР. Практичне значення результатів полягає у можливості їх використання в дослідженнях історії технологій, повсякденності та медіакультури пізнього соціалізму. Надійшла 06.04.2026Прийнята до друку 23.06.2026
Мета — комплексна реконструкція генеалогії та історії руського шляхетського роду Княгницьких із села Княгинин Галицького повіту в XV — другій половині XVI ст. Основними завданнями роботи є встановлення походження роду, виокремлення його ключових генеалогічних ліній, аналіз майнових транзакцій (купівлі, продажу, застави) та з’ясування ролі представників роду в політичних і судових процесах Галицької землі. Дослідження ґрунтується на принципах історизму та наукової неупередженості. Застосовано просопографічний метод для створення колективного портрета роду, генеалогічний метод для побудови родовідних ліній, а також метод критичного аналізу джерел. Важливу роль відіграв ретроспективний аналіз актових записів, що дозволив простежити еволюцію майнового статусу. Наукова новизна полягає у введенні до наукового обігу значного масиву неопублікованих документів із фондів Центрального державного історичного архіву України у Львові. Висновки. У ході дослідження простежено походження шляхтичів Княгницьких та вивчено їх генеалогію за понад півтора століття, показано їх зв’язки із родами Креховецьких, Березовських, Дрогомирецьких. Показано процес деградації земельного фонду роду через багатодітність і подрібнення спадщини, а також продаж і заставу часток іншим шляхтичам. Описано факти участі представників роду в польсько-молдавських війнах початку XVI ст., що супроводжувалися конфіскацією та подальшою реституцією майна. Відстежено міграційні процеси (зокрема гілки Калиновичів). Матеріали статті можуть бути використані при підготовці узагальнювальних праць з історії української шляхти, генеалогічних довідників і посібників з краєзнавства Прикарпаття. Перспективним напрямом є подальше вивчення зв’язків Княгницьких з іншими подібними родами для реконструкції ширшої соціальної мережі руської шляхти. Надійшла 03.05.2026Прийнята до друку 23.06.2026
