The article discusses some motifs and reminiscences in Boris Akunin’s detective novel Sister Pelagia and the Black Monk . Amongst them there are also allusions to the novels of Fyodor Dostoevsky and Anton Chekhov’s The Black Monk . The revealing of the literary and cultural associations does not contain the explicit analysis of the quotations, so the reading of a text through another text is not realized but shows Akunin’s favourite method of literary references as ironical collages. Thus, in the analysis there is no distinction between various worldviews and poetic devices, only a description of the postmodern expression, which ironically deforms the traditional images. The article demonstrates Akunin’s (non)canonical play of literature in the detective genre through the motifs that have not yet been examined by critics. In the course of the analysis, such motifs as “femme fatale” or “birds” and others like “acting” and “madness” are touched upon. Through the disclosure of natural and zoomorphic motifs, several features of Akunin’s travesty and pastiche are presented. Akunin rethinks the philosophical problem of life and death or creativity with the theme of murder and investigation, which, on the one hand, mixes it with the features of mass literature, and on the other hand, switches comprehension to the plane of the postmodern demonstration of the author’s death, offering an ironic reflection on the legacy of the literary existence. From this point of view, Akunin’s work can be defined as a crime and the author as a murderer: he destroys canonical devices and texts, and, as a result, he himself is deconstructed, becomes “killed”. At the same time, he builds both his true self and his literary identity on the ruins of others. This “self ” is not a stable, authentic essence, but rather a consciously constructed persona shaped through the appropriation, transformation, and ironic reworking of earlier literary traditions.
У статті досліджено мовне питання в кооперативній пресі Підкарпатської Русі чехословацького пе-ріоду крізь призму газети Дружественный Вѣстник (1926–1938 рр.) – офіційного органу Крайового Дружественного Союзу (КДС), найбільш масової господарської інституції краю. Проаналізовано чотири етапи еволюції мовної політики КДС у виданні: домінування російської мови за редактор-ства Й. Камінського (1926–1927); стратегія «мовного нейтралітету» з поступовою українізацією за А. Волошина (1927–1931); спроба запровадити штучний «карпаторусскій язык», що зазнала невдачі через відсутність кодифікації та компетентних фахівців, за Б. Трейбала (1932–1934); повернення до російської орієнтації й перехід на українську мову за Г. Францла (1934–1938). Висвітлено внутрішні дебати, полеміку в пресі (Свобода, Вперед, Карпаторусскій Голосъ, Русскій Вѣстникъ) і спроби ство-рення альтернативних кооперативних спілок через мовні утиски. Обґрунтовано висновки, відповідно до яких, попри гостроту конфліктів, економічний прагма-тизм упродовж усього досліджуваного періоду домінував над ідеологією, забезпечуючи інституцій-ну цілісність КДС. Мовні суперечки перетворювали господарську організацію на політичну арену, гальмуючи допомогу селянству, але демонстрували дуалізм кооперації – співпрацю попри розбіж-ності. З’ясовано, що визначальним стабілізаційним чинником виступала необхідність збереження кредиту довіри з боку фінансових донорів та урядових структур, що давало змогу керівництву КДС стримувати відцентрові сили навіть у часи найбільшої напруги.
Статията изследва фразеологичното богатство на българския език като специфичен носител на исто-рическа памет, в който се отразяват и се съхраняват колективните травми, натрупани през вековете. Особено внимание се отделя на начина, по който опитът от османското владичество, историческите събития и социалните преживявания са кристализирали в устойчиви езикови конструкции, превърна-ли се в символни маркери на националната идентичност. Анализът на езиковия материал проследява семантичните особености на фразеологизмите с компонент „турски“, разглежда техните речникови дефиниции и разкрива допълнителните конотации, които тези изрази придобиват в съвременната пу-блична комуникация, медиите и политическия дискурс. Показано е как подобни единици функциони-рат не само като езикови формули, но и като културни знаци, натоварени с оценъчност, емоционална интензивност и исторически пластове, които продължават да влияят върху колективното възприятие. Изследването се основава на ексцерпция от фразеологични речници и корпуси на съвременния бъл-гарски език, което позволява да се проследи динамиката на употребата и да се очертае актуалната роля на тези изрази в комуникативната практика. Във втората част са разгледани и фразеологизми, устой-чиви словосъчетания, колокации и метафори с компонент „руски“, отразяващи по-нови исторически травми, свързани с периода след 1944 година. Те разкриват как езикът регистрира различни форми на политическа, идеологическа и културна зависимост, превръщайки ги в част от националната памет и в инструмент за интерпретация на миналото в съвременния обществен контекст.
Сучасна українська популярна культура відгукується на виклики часу, продукуючи цілий пласт пісень патріотичного спрямування, присвячених визвольній боротьбі українського народу у різні періоди екзистенції – від самих давніх часів аж до сучасної російської збройної агресії проти України. Харак-терною в цьому аспекті є творчість українського рок-гурту «Гайдамаки» (Haydamaky band, фронтмен О. Ярмола), який, поєднуючи різні музичні стилі, створив новий оригінальний – козак-рок . Пісні гур-ту «Гайдамаки» наснажені громадянським змістом, сильним патріотичним струменем, історичними алюзіями і сугестіями, в них можемо виокремити кілька тематичних і мотивних шарів супротиву вну-трішнім та зовнішнім ворогам українського народу – від періоду козаччини, гайдамаччини аж до ви-звольних змагань ХХ ст., а також протестних рухів новітнього часу і повномасштабної збройної агре-сії РФ проти України. Феномен національного самоусвідомлення в цих піснях – іманентно трагічний. Учасники гурту у своїй творчості застосовують різні форми фольклоризму, це, зосібна, обробки, тобто ремікси, кавери українських народних пісень « Їхав козак на війноньку », « Ой у лузі червона ка-лина », « Чорна рілля », осучаснені відеорядами з воєнними кадрами. Важкі часи громадянської війни та сталінських репресій відтворено у треках гурту « Дума про полковника Петра Болбочана », « Крути 1918 », « Ельдорадо » та ін. Йдеться у піснях і про переломні події в політичному житті новітніх часів в Україні – революційний Майдан у Києві, інші протестні акції (треки « Дерев’яні Щити », « Загін не помітив утрати бійця »), перебіг російсько-української війни (« Нашим пацанам », « Лицар », « День ») та ін. Пісні гурту «Гайдамаки» та подібних колективів виконують важливу адаптивну функцію у зраненому війною суспільстві, виховують опірність і стійкість.
Війна впливає не лише на політичні та соціальні реалії, а й на літературні процеси. У періоди зброй-них конфліктів мемуарне письмо набуває особливої ваги, оскільки воно дає змогу авторам зафіксу-вати травматичний досвід, створюючи підґрунтя для його подальшого включення до колективної пам’яті. У статті здійснено огляд українських і балканських воєнних мемуарів з акцентом на умови їх виникнення, наративні стратегії та тематичні пріоритети. Об’єктом дослідження є мемуарні тек-сти, пов’язані з війнами на території колишньої Югославії 1990-х років, а також твори, створені під час повномасштабної російсько-української війни, що триває з 2022 року. Застосування порів-няльного та контекстуального аналізу дозволяє виявити як спільні риси, так і принципові відмін-ності між цими літературними явищами. Особливу увагу приділено часові створення мемуарів, авторському досвіду та взаємодії документального й художнього. Показано, що балканська воєнна мемуаристика переважно формувалася після завершення бойових дій і відображає ретроспектив-ний процес осмислення травми, тоді як українські мемуари пишуться під час війни, що зумовлює їхню безпосередність, динамічність і поліфонічність, сформовані умовами воєнного насильства та невизначеності. Обґрунтовано, що мемуарне письмо виконує не лише функцію індивідуального самовираження, а й постає формою культурного спротиву та морального свідчення. У порівняльній перспективі українські й балканські мемуари інтерпретуються як складова ширшого європейського дискурсу про війну, травму, пам’ять і стійкість.
