Мета роботи ‒ дослідити вплив вибору анестезіологічної стратегії (загальна анестезія та седація) на ефективність реперфузії та віддалені функціональні результати після механічної тромбекстракції. Матеріали та методи. У ретроспективне дослідження було залучено 110 пацієнтів (47 чоловіків та 63 жінки, середній вік – (69,0 ± 10,5) року) із гострим ішемічним інсультом, спричиненим оклюзією великої судини, яким було виконано ендоваскулярну тромбектомію в Науково-практичному центрі ендоваскулярної нейрорентгенохірургії НАМН України. Проведено порівняльний аналіз результатів лікування при застосуванні загальної анестезії (ЗА) та седації. Оцінювали характеристики процедури, частоту ускладнень, ефективність реперфузії (за шкалою eTICI (expended Thrombolysis In Cerebral Infarction)), а також функціональні результати пацієнтів на момент виписки та через 3 міс спостереження. Результати. Статистично значущої різниці між групами із ЗА та седацією за вихідною тяжкістю інсульту (p=0,46) і показниками Alberta Stroke Program Early CT Score (p=0,50) не виявлено. Загальна частота інтраопераційних та післяопераційних ускладнень становила 9,1 %. Частота ускладнень у групі седації (10,1 %) була дещо вищою порівняно з групою ЗА (6,5 %), але різниця не досягла статистичної значущості (відношення шансів ‒ 1,63, p=0,72). У групі седації зареєстровано менші інтервали порівняно з групою ЗА: медіанний час був меншим на 30 хв, середній – на 21,8 хв (р<0,05). Частка пацієнтів із інтервалом до реканалізації 60 хв у групі седації була більш ніж удвічі вищою, тоді як у групі ЗА майже половина пацієнтів мала інтервал понад 90 хв. Повна або майже повна реперфузія (eTICI 3 та 2c) досягнута в 69,1 % пацієнтів загальної когорти, що втричі перевищувало частоту випадків із частково ефективною реканалізацією (eTICI 2b). Статистично значущої різниці між групами седацї та ЗА за частотою досягнення ефективної реперфузії (eTICI ≥2c) не виявлено (χ²=1,09, p=0,298). Міжгруповий аналіз функціонального стану пацієнтів за модифікованою шкалою Ренкіна не виявив статистично значущих відмінностей на момент виписки (U=3827,5, p=0,54) і через 90 днів після втручання (U=1974,0, p=0,13) Висновки. Застосування седації під час ендоваскулярного лікування пацієнтів із гострим ішемічним інсультом асоціюється зі значно коротшими інтервалами до реканалізації порівняно із загальною анестезією, але не впливає на частоту ускладнень, ефективність реперфузії та віддалені функціональні результати. Обидва методи анестезіологічного забезпечення є клінічно рівноцінними за критеріями безпечності та ефективності, що дає змогу обирати тактику анестезії індивідуально з урахуванням клінічної ситуації та ресурсного забезпечення.
Мета роботи ‒ Розглянути ключові джерела за темою, зокрема класичні оглядові праці з патофізіології та ангіоархітектури спінальних дуральних артеріовенозних фістул (СДАВФ), історичні та систематичні огляди, метааналізи порівняння мікрохірургічного й ендоваскулярного лікування, серії клінічних випадків і когортні дослідження щодо чинників прогнозу, а також сучасні праці з неінвазивної ангіовізуалізації (часово-роздільної магнітно-резонансної ангіографії, чотиривимірної магнітно-резонансної ангіографії, тривимірної ротаційної ангіографії) та інтраопераційної верифікації оклюзії. Матеріали та методи. Проведено огляд літератури (2015–2025) із використанням баз даних PubMed, Scopus, Web of Science, Google Scholar за ключовими словами «spinal dural arteriovenous fistula», «SDAVF», «surgical treatment», «microsurgery», «spinal angiography», «venous hypertension», «myelopathy» для узагальнення сучасних даних щодо хірургічної тактики лікування СДАВФ. До аналізу залучали клінічні дослідження, огляди, метааналізи та клінічні протоколи, що описують діагностику, хірургічне лікування, ендоваскулярні методи й порівняльну ефективність різних підходів. Результати. Золотим стандартом діагностики залишається селективна спінальна ангіографія, яка дає змогу візуалізувати фістулу, визначити її локалізацію, артерію, що живить, і напрямок венозного дренування. Магнітно-резонасна томографія виявляє характерні ознаки: набряк спинного мозку, розширені перимедулярні вени, Т2-гіперінтенсивність. Мікрохірургічне перетиння фістули (артеріовенозного сполучення) є найефективнішим методом лікування з доведеним тривалим результатом. Доступ здійснюють через ламінектомію або геміламінектомію на рівні локалізації фістули. Успішність хірургічного лікування становить 95–100 %. Основним ризиком є ушкодження радикуломедулярної артерії, що може призвести до ішемічних ускладнень. Емболізація (переважно етиленвініловим спиртом «Onyx» або n-бутил-2-ціаноакрилатом) є менш інвазивною альтернативою. Проте частота рецидивів вища (10–30 %), особливо при неповній оклюзії або неможливості селективної катетеризації фістули. Хірургічне лікування демонструє вищу тривалу ефективність порівняно з ендоваскулярним. При невдалій емболізації мікрохірургічне втручання є ефективним рятівним методом. Раннє хірургічне лікування (до розвитку незворотних мієлопатичних змін) дає змогу досягти регресу неврологічного дефіциту в 70–80 % пацієнтів. При тривалому анамнезі (>12 міс) та виразній мієлопатії прогноз гірший. Висновки. Мікрохірургічне венозне роз’єднання є золотим стандартом лікування СДАВФ. Ендоваскулярна емболізація можлива при сприятливій ангіоархітектурі, але потребує готовності до хірургічної інтервенції. Успіх лікування залежить від ранньої діагностики (магнітно-резонасні ознаки венозної гіпертензії) та своєчасно проведеної спінальної ангіографії.
Objective. To evaluate the effect of adding empagliflozin to standard therapy in patients admitted with myocardial infarction with concomitant heart failure with left ventricular ejection fraction >40 % (mid-range and preserved) on echocardiographic parameters and biomarkers reflecting myocardial injury, hemodynamic stress, systemic inflammation, and fibrosis. Materials and methods. The study included patients hospitalized for myocardial infarction at Feofaniya Clinical Hospital. Guideline-directed medical therapy (GDMT) group consisted of patients with myocardial infarction and heart failure with mid-range ejection fraction (HFmrEF)/ heart failure with preserved ejection fraction (HFpEF) who received standard treatment. GDMT + E (GDMT + empagliflozin) group included patients with myocardial infarction and HFmrEF/HFpEF who received standard treatment plus empagliflozin. Baseline clinical and anamnestic characteristics were assessed before treatment. Echocardiography included left ventricular ejection fraction, global longitudinal strain, E/e′, deceleration time, left atrial volume index, relative wall thickness, and left ventricular mass index. Laboratory assessment included high-sensitivity C-reactive protein, N-terminal pro-B-type natriuretic peptide, high-sensitivity troponin I, growth differentiation factor 15, galectin-3, and inflammatory indices (neutrophil-to-lymphocyte ratio, platelet-to-lymphocyte ratio, systemic immune-inflammation index, systemic inflammation response index, and aggregate index of systemic inflammation). Quantitative data are presented as mean ± standard deviation. Student’s t-test was used for independent-group comparisons, paired t-test for within-group comparisons, and χ² test for qualitative variables. Differences were considered significant at p<0.05. Results. At baseline, GDMT and GDMT + E groups were comparable in age, sex, infarction presentation, Killip class, extent of coronary involvement, major complaints, and comorbidities. After treatment, patients receiving empagliflozin demonstrated more pronounced improvement in systolic function and myocardial deformation. Left ventricular ejection fraction increased from 48.0 ± 4.1 % to 51.8 ± 4.0 % in GDMT + E group versus from 47.8 ± 4.2 % to 49.9 ± 4.2 % in GDMT group, with a significant between-group difference after treatment (p=0.049). Global longitudinal strain also improved more markedly in GDMT + E group (from 14.2 ± 1.9 % to 16.0 ± 1.9 %) than in GDMT group (from 14.0 ± 2.0 % to 15.1 ± 1.9 %; p=0.045). More favorable changes were also observed for high-sensitivity C-reactive protein, N-terminal pro-B-type natriuretic peptide, high-sensitivity troponin I, growth differentiation factor 15, galectin-3, neutrophil-to-lymphocyte ratio, platelet-to-lymphocyte ratio, systemic immune-inflammation index, systemic inflammation response index, and aggregate index of systemic inflammation, with significantly lower post-treatment values in the empagliflozin group for most of these markers. Conclusions. In patients admitted with myocardial infarction and HFmrEF/HFpEF, the addition of empagliflozin to standard therapy was associated with a more favorable recovery of left ventricular systolic function, better myocardial deformation indices, and a more pronounced reduction in biomarkers of inflammation, myocardial stress, injury, and fibrosis. These findings support the potential role of empagliflozin as an adjunctive cardiometabolic strategy in post-infarction patients and warrants follow-up studies of potential class-effect of sodium-glucose cotransporter 2inhibitors.
Мета роботи – оцінити поширеність патерну затемнення за типом «матового скла» в пацієнтів із гострою респіраторною недостатністю, визначити особливості його локалізації за даними комп’ютерної томографії органів грудної клітки, зокрема периферичний і центральний типи розподілу, а також провести гістологічне зіставлення виявлених радіологічних змін з основними морфологічними патернами ушкодження легеневої тканини. Матеріали та методи. Дослідження виконано на базі КНП «Обласна клінічна лікарня Івано-Франківської обласної ради». До аналізу було залучено 58 пацієнтів із доступними клінічними даними, результатами комп’ютерної томографії органів грудної клітки та морфологічних висновків. Візуалізацію проводили на цифровому комп’ютерному томографі Revolution EVO (General Electric, США). Морфологічне дослідження виконували в патологоанатомічному відділенні КНП «Обласна клінічна лікарня Івано-Франківської обласної ради». Оцінено наявність патерну затемнення за типом «матового скла», його локалізацію, поширеність, двобічність, ураження часток, а також супутні комп’ютерно-томографічні ознаки. Радіологічні характеристики зіставлено з гістопатернами, зокрема з дифузним альвеолярним пошкодженням, гострою фіброзуючою організуючої пневмонією та організуючою пневмонією. Статистичну обробку результатів проведено за допомогою пакета IBM SPSS Statistics 26.0 із використанням методів дескриптивної статистики, критерію χ² Пірсона й точного критерію Фішера. Результати. Затемнення за типом «матового скла» виявлено в 42 (72,4 %) пацієнтів, із них у 22 (52,4 %) ‒ периферична локалізація, у 10 (23,8 %) – центральна, у 10 (23,8 %) ‒ змішаний тип. Середня частота змін становила (38,5 ± 17,7) %, двобічне ураження діагностовано в 31 (73,8 %) пацієнта. Найчастіше цей патерн спостерігався в нижніх частках, субплеврально розташовувався та поєднувався з консолідацією. За даними гістологічного аналізу, провідною ознакою було дифузне альвеолярне пошкодження (21 (50,0 %) випадок. При радіологічно-гістологічному зіставленні встановлено, що периферичний розподіл патерну затемнення за типом «матового скла» вірогідно асоціювався з дифузним альвеолярним пошкодженням: 18 (85,7 %) із 21 випадку порівняно з 3 (16,7 %) із 18 випадків інших гістопатернів (p=0,00002). Для ознаки «хаотичної бруківки» такої асоціації не виявлено (p=0,742). Висновки. Затемнення за типом «матового скла» в досліджуваній когорті було частим комп’ютерно-томографічним феноменом і найчастіше характеризувалось периферичним, двобічним і нижньочастковим розташуванням. Основним гістологічним субстратом виявлених змін було дифузне альвеолярне пошкодження. Периферичну локалізацію затемнення за типом «матового скла» можна розглядати як радіологічний маркер, що підвищує ймовірність дифузного альвеолярного ушкодження у пацієнтів із гострою респіраторною недостатністю та має важливе значення для інтерпретації комп’ютерно-томографічних ознак у поєднанні з морфологічними даними.
Мета роботи ‒ оцінити ефективність і безпечність односесійного ендоваскулярного лікування множинних мішкоподібних аневризм судин головного мозку шляхом аналізу безпосередніх та віддалених результатів у пацієнтів із геморагічним і негеморагічним дебютом захворювання. Матеріали та методи. Проведено ретроспективний аналіз результатів обстеження та хірургічного лікування 297 (12,9 %) пацієнтів із 652 аневризмами в ДУ «Науково-практичний Центр ендоваскулярної нейрорентгенохірургії НАМН України» у 2010‒2023 рр. У 203 (68,4 %) пацієнтів односесійно прооперовано 388 аневризм (180 (93,8 %) аневризм внутрішньої сонної артерії, 120 (90,2 %) аневризм середньої мозкової артерії, 60 (90,9 %) аневризм передньої мозкової артерії‒передньої сполучної артерії, 28 (90,3 %) аневризм вертебробазилярного басейну). Ендоваскулярне виключення проведене з використанням таких технік: 237 (61,1 %) аневризм виключені мікроспіралями моноспіральною технікою, 74 (19,1 %) ‒ із балонною асистенцією, 53 (13,7 %) ‒зі стент-асистенцією, 17 (4,4 %) ‒ за допомогою імплантації потікскеровуючого стенту, 7 (1,8 %) ‒ методом ендоваскулярної деконструкції. Результати. Якість первинної оклюзії (Raymond–Roy I–II) у розірваних аневризмах становила 88,7 % у гострий період і 92,2 % у холодний період, без вірогідної різниці між періодами (p = 0,770). Залишкове заповнення виявлено в 25 (10,0 %) аневризмах, прооперованих у геморагічній групі. Ефективна оклюзія нерозірваних аневризм досягнута в 92,4 % випадків без вірогідної різниці з розірваними аневризмами (p = 0,781). Серед пацієнтів із геморагічним дебютом, прооперованих у гострий період, добрі результати (0–2 бали за модифікованою шкалою Ренкіна (мШР)) отримано в 55 (72,7 %) пацієнтів, інвалідизацію (3–5 бали за мШР) зареєстрували в 21 (25 %). Летальність (6 балів за мШР) – 8 (9,5 %) випадків. У холодний період добрі результати зафіксували в 38 (79,2 %) пацієнтів без статистичної різниці з гострим періодом (p = 0,203). Контрольна ангіографія у віддалений період виконана в більшості пацієнтів. Аневризми переважно зберігали ефективну оклюзію. Погіршення ангіографічних результатів виявлено в 12,1 % випадків. Висновки. Односесійне ендоваскулярне лікування застосовано в більшості пацієнтів із множинними церебральними аневризмами (68,4 %), що свідчить про переважання цієї стратегії в клінічній практиці. Серед прооперованих переважали пацієнти з геморагічним дебютом (65,0 %), що відображує актуальність одноетапного підходу саме для цієї категорії хворих, в яких ризик повторного крововиливу з нелікованих аневризм є найвищим. Якість первинної оклюзії за Raymond–Roy I–II у розірваних аневризмах була порівнянною в гострий і холодний період без вірогідної різниці. Ефективна оклюзія нерозірваних аневризм досягнута в більшості випадків. Порівняння з розірваними аневризмами не виявило статистичної різниці. Згідно з результатами лікуванння односесійний підхід забезпечує сприятливі результати в більшості пацієнтів, але потребує особливої уваги та ретельного відбору у випадках геморагічної маніфестації захворювання.
Об’єктом дослідження є клінічна картина захворювання – двобічна хронічна метатарзалгія (МТЗА). Клінічний випадок. До невролога звернулася хвора віком 61 рік зі скаргами на напади нестерпного болю в обох стопах, локалізованого в передніх відділах підошов із поширенням на 2-3-4-5-й пальці, що з’являється при ході – спочатку як помірний, що дуже швидко підсилювався до пекучого, гострого нестерпного. Це змушувало зупинитися, зняти взуття, зробити інтенсивний масаж підошов. Тривалість нестерпного болю ‒ 5‒10 хв, потім біль швидко зникав, пацієнтка одягала взуття та могла йти. Хворіє впродовж 2 років. Лікувалася без ефекту в травматолога-ортопеда з діагнозом: Двобічна плоскостопість. Hallux valgus обох стоп 2 ст. Артроз І плесно-фалангових суглобів обох стоп 2 ст. Артрозо-артрит 2‒5 плесно-фалангових суглобів обох стоп. Запропоновано оперативне лікування. Невролог діагностував, що двобічна хронічна МТЗА є виявом нейропатії підошовних нервів компресійного генезу. Хвору обстежено та проліковано. Стан пацієнтки швидко й значущо поліпшився. Оцінено катамнез через 2 роки 4 міс. Упродовж останніх 2 років епізодів МТЗА з порушенням функції ходьби немає. Пацієнтка використовує рекомендоване ортопедичне взуття. По медичну допомогу з приводу МТЗА не зверталася. Знеболювальні препарати з приводу МТЗА не приймала. Обговорено принципи діагностики, диференційної діагностики і підходів до лікування при хронічній МТЗА, зумовленій нейропатією підошовних нервів. Запропоновано алгоритм діагностики та лікування при хронічній МТЗА: уточнити скарги, анамнез хвороби й життя, оцінити соматичний і неврологічний статус, додаткові неврологічні симптоми, провести тести, що провокують або підсилюють компресію нерва на рівні анатомічного тунелю (симптом Тінеля, симптом Молдера, «компресійний» тест, тест із використанням «позиційної провокації»), елементів ортопедичного статусу стоп (при оцінці локалізації болю, змін м’яких тканин, локальної болючості в стопі використовувати розподіл на передній, середній і задній відділи із виділенням внутрішнього та зовнішнього квадрантів), звернути увагу на «патерн взуття» хворого (з оцінкою висоти каблука й ширини носка), провести параклінічну діагностику хронічної МТЗА, визначити доцільність консультації суміжного спеціаліста, тип хронічної МТЗА (первинна, вторинна (зокрема нейрогенна), ятрогенна), сформулювати діагноз, визначити профільного фахівця, в якого надалі пацієнту потрібно лікуватися, та принципи лікування хронічної МТЗА, оцінити ефективність лікування. Обговорено медико-етичні принципи наведеного клінічного випадку. Висновки. Хронічна МТЗА як вияв нейропатії підошовних нервів негативно впливає на якість життя. Для діагностики потрібен достатній рівень інформованості лікарів первинного рівня. Запропонований алгоритм обстеження та лікування хронічної МТЗА може поліпшити якість надання медичної допомоги. При лікуванні хронічної МТЗА нейрогенного генезу обов’язковим є використання ортопедичного взуття.
Мета роботи ‒ коротко описати проблему травми спинного мозку (ТСМ), з’ясувати пов’язані з нею найбільш значущі невирішені питання, визначити перспективи їхнього вирішення. Матеріали та методи. Інформаційний пошук за ключовими словами проведено в базі даних PubMed та інших електронних ресурсах, представлених у мережі Internet. Відібрано значущі оглядові праці з тематики пошуку, окрему інформацію перевірено й уточнено зверненням до опублікованих оригінальних досліджень. Результати. Огляд найвпливовіших джерел інформації, присвячених ТСМ, демонструє, що попри значний прогрес у розумінні патофізіології цього виду травми й ранньому хірургічному її лікуванні, ТСМ залишається однією зі складних проблем біомедичної науки. Основною причиною цього слід вважати обмеженість знань про онтогенез, будову та функції нейронних мереж спинного мозку, а також про молекулярні причини слабкої регенерації проєкційних аксонів центральної нервової системи. Аналіз ключових літературних джерел засвідчив, що нині лікування ТСМ у гострий період обмежується невеликим переліком процедур і засобів: декомпресією спинного мозку з реконструкцією та стабілізацією ушкодженого хребта впродовж першої доби після травми, контрольованою помірною гіпертензією для забезпечення гемоперфузії травмованої та набряклої ділянки спинного мозку, профілактикою тромбоемболії легеневої артерії та тромбозів вен нижніх кінцівок, а також засобами профілактики й боротьби з ускладненнями ТСМ. Використання глюкокортикоїдів у гострий період ТСМ після багаторічних клінічних досліджень виявилося неефективним і шкідливим, а ефективність десятків інших перспективних засобів лікування ТСМ залишається недоведеною. Попри великий обсяг накопичених даних щодо тканинної, клітинної та молекулярної патофізіології ТСМ, загальна картина патологічних процесів у речовині спинного мозку не з’ясована. Мало вивчені механізми осколкової та вогнепальної ТСМ. Отримані в умовах експерименту на тваринах дані в більшості випадків не отримують клінічної верифікації через низку методологічних обмежень і недоліків експериментальної нейрохірургії. Висновки. Прогрес у лікуванні ТСМ пов’язаний із вирішенням двох проблем: пригнічення післятравматичного запалення спинного мозку та відтворення супраспінальної іннервації мотонейронів. Зменшення вторинного ушкодження апарату супраспінального проєктування на мотонейрони та його відновлення дасть змогу істотно поліпшити показники рухової функції – базової для самообслуговування пацієнтів.
Мета роботи ‒ проаналізувати доказову базу щодо ефективності регенеративних хірургічних методик (targeted muscle reinnervation (TMR), regenerative peripheral nerve interface (RPNI) та їхніх модифікацій) у лікуванні та профілактиці болісних термінальних невром ампутаційних кукс після вибухової та бойової травми, зокрема клінічно значущі результати (інтенсивність болю, частота рецидивів невром, функція, переносимість протезування, потреба в аналгетиках, ускладнення та повторні втручання), а також особливості застосування в умовах складних травматичних ушкоджень внаслідок бойових дій. Матеріали та методи. Проведено комплексний пошук літератури в електронних базах даних MEDLINE/PubMed, Embase та Scopus для виявлення первинних досліджень, опублікованих англійською та українською мовами. До аналізу залучали спостережні, рандомізовані та нерандомізовані дослідження, когортні дослідження, клінічні випадки й серії випадків, а також систематичні огляди та метааналізи з акцентом на особливості ампутацій унаслідок бойової травми й оцінці ефективності хірургічних методів лікування. До остаточного кількісного аналізу залучено 41 публікацію. Результати. Показано, що проста резекція невроми та тракційна невректомія асоціюються з високою частотою рецидивів і персистенції нейропатичного болю. Методики фізіологічної реіннервації – цільова м’язова реіннервація (TMR) і регенеративний інтерфейс периферичних нервів (RPNI) демонструють вірогідно кращі результати щодо зменшення інтенсивності болю, профілактики рецидивів невром і поліпшення функціональних показників. Первинне (профілактичне) застосування цих методів під час ампутації асоціюється з нижчим рівнем формування невром і менш виразною центральною сенситизацією. Перспективними напрямами визначено застосування васкуляризованих денервованих м’язових мішеней (vascularized, denervated muscle target (VDMT)) і васкуляризованого RPNI. Висновки. Сучасні регенеративні методики слід розглядати як методи першої лінії лікування та профілактики болісних термінальних невром у пацієнтів із бойовою травмою. Необхідно провести проспективні багатоцентрові дослідження для стандартизації алгоритмів лікування й оптимізації вибору хірургічної тактики.
Мета роботи ‒ систематизувати й проаналізувати сучасні наукові дані щодо діагностичної та прогностичної цінності нейрон-специфічної енолази (НСЕ) як біомаркера для оцінки розвитку й динаміки когнітивних порушень у пацієнтів із цереброваскулярними (зокрема після перенесеного інсульту) та нейродегенеративними захворюваннями. Матеріали та методи. Проведено систематичний аналіз наукових публікацій за останні 15 років (2009‒2025) у базах даних PubMed, Scopus, Web of Science та Google Scholar. Критерії залучення: оригінальні статті, метааналізи й огляди англійською та українською мовами, що містять дані про зв’язок НСЕ з когнітивними порушеннями, деменцією, ішемічним інсультом, хворобою Альцгеймера та іншими нейродегенеративними захворюваннями. Критерії вилучення: дослідження без повного тексту, випадкові клінічні спостереження, статті поза темою. Для пошуку використано ключові слова «нейрон-специфічна енолаза», «NSE», «когнітивні порушення», «постінсультна деменція», «біомаркер», «нейродегенерація». Методологія передбачала пошук джерел, критичну оцінку їхньої якості (рівень доказовості, обсяг вибірки), порівняльний аналіз, синтез й узагальнення отриманих даних для формулювання висновків. Результати. Підтверджено позитивну кореляцію між підвищенням рівня сироваткової НСЕ та тяжкістю когнітивного дефіциту після інсульту, при судинній деменції, хворобі Альцгеймера, післяопераційній когнітивній дисфункції та системних захворюваннях. Нейрон-специфічна енолаза бере участь у складних внутрішньоклітинних шляхах (PI3K/Akt, MAPK/ERK, RhoA), регулюючи як виживання (нейропротекція), так і загибель (нейродегенерація) нейронів. Частина досліджень не підтвердила цінність НСЕ для прогнозування когнітивних порушень при інсульті, травмі або зупинці серця. Головними причинами цих суперечностей є біологічна неспецифічність (наявність ізоформ НСЕ, зокрема αγ-гетеродимера, у периферичних тканинах та еритроцитах), а результати вимірювання критично залежать від гемолізу зразків крові. Висновки. Нейрон-специфічна енолаза є важливим специфічним маркером ураження нервових клітин, що виникає внаслідок порушення мозкового кровообігу. Цей білок у нормі міститься в просторі між нейронами та нейроендокринними клітинами. Коли нейрони пошкоджуються, збільшення проникності їхніх мембран дає змогу НСЕ потрапити в кров крізь гематоенцефалічний бар’єр, що значно підвищує її концентрацію в периферичній крові. Однак основний виклик полягає не в самому зв’язку з патологією, а в перетворенні цього зв’язку на стандартизований клінічний інструмент через біологічну неспецифічність НСЕ та методичні труднощі її визначення. Вивчення ролі НСЕ у виживанні та загибелі нейронів є перспективним напрямом досліджень, який може відкрити нові шляхи терапії та профілактики когнітивних порушень.
Портальна гіпертензія залишається основним чинником декомпенсації та смертності при цирозі печінки. Традиційні терапевтичні стратегії (трансюгулярне внутрішньопечінкове портосистемне шунтування) зосереджені переважно на механічній декомпресії, часто ігноруючи критичну роль гіпердинамічного артеріального притоку. Мета роботи ‒ вивчити зміни селезінкової артеріальної та венозної гемодинаміки для патогенетичного обґрунтування емболізації селезінкової артерії як методу лікування портальної гіпертензії та її ускладнень. Матеріали та методи. У проспективне дослідження було залучено 90 пацієнтів, яких розподілили на контрольну групу (n=43) та основну групу пацієнтів із цирозом печінки, варикозно-розширеними венами стравоходу та спленомегалією (n=47). Оцінку гемодинаміки проводили з використанням допплєрографії з розрахунком об’ємного кровотоку у ворітній і селезінковій вені та селезінковій артерії. Для кількісної оцінки внеску селезінки в портальний приток розраховували сплено-портальний індекс. Статистичний аналіз проведено з використанням програмного забезпечення EZR. Результати. У пацієнтів із варикозним розширенням вен стравоходу виявлено глибоке гемодинамічне порушення ‒ «селезінкову домінантність». Середнє значення сплено-портального індексу в основній групі було значно вищим (81,4 %) порівняно з контрольною групою (23,6 %; p<0,001). Установлено сильний позитивний лінійний зв’язок між притоком по селезінковій артерії та відтоком по селезінковій вені (коефіцієнт Спірмена ‒ 0,892; p<0,001). Це підтверджує, що венозна гіпертензія значною мірою зумовлена надмірним артеріальним притоком. Виявлено сильну кореляцію між об’ємом селезінки та венозним відтоком (ρ = 0,799). Висновки. Гіпердинамічний тип селезінкового кровообігу є ключовим патогенетичним чинником розвитку портальної гіпертензії в пацієнтів із спленомегалією та варикозним розширенням вен стравоходу. Парціальну емболізацію селезінкової артерії можна розглядати як патогенетично обґрунтований метод корекції гіпердинамічного стану, що дає змогу розірвати цикл артеріального гіперпритоку. Завдяки зменшенню селезінкового притоку, очікується позитивний ефект емболізації селезінкової артерії на рівень тиску в системі ворітної вени, що забезпечить надійну профілактику рецидивів із варикозним розширенням вен.
Мета роботи ‒ підвищити ефективність ендоваскулярного лікування хворих з інтракраніальними аневризмами артерій малого діаметра із застосуванням потікскеровуючих стентів і плетених стентів із потікскеровуючими властивостями. Матеріали та методи. Проведено ретроспективний аналіз результатів обстеження та лікування 57 пацієнтів із 59 інтракраніальними артеріальними аневризмами малого діаметра, прооперованих у Центрі з використанням потікскеровуючих і плетених стентів із потікскеровуючими властивостями. Результати. Установлено, що ширина шийки, локалізація аневризми та відходження перфорантних артерій є ключовими чинниками, які визначають вибір типу стенту. Плетені стенти мають меншу щільність сітки, що дає змогу зберігати кровотік у перфорантних артеріях, тому при імплантації на рівні перфорантних артерій слід віддавати перевагу саме цим стентам. У звивистих ділянках судин вибір гнучкого протекційного стенту з адаптивною структурою є вирішальним. Широка шийка аневризми сприяє залишковому кровотоку в аневризмі, навіть якщо протекційний стент був успішно імплантований. Тому, якщо дозволяють інші анатомічні особливості сегмента артерії, на якому розташована аневризма з широкою шийкою, перевагу слід віддавати потікскеровуючим стентам. У звивистих судинах використання жорстких стентів може спричинити деформацію судини або стенту, що знижує ефективність оклюзії аневризми. Тому в таких випадках слід застосовувати переважно гнучкі стенти, здатні адаптуватися до форми вигину без втрати стабільності. У деяких випадках слід використовувати балонну техніку пластики для розширення стенту відповідно до вигину артерії, що значно полегшує процес позиціонування стенту. Різницю за результатами при застосуванні стентів не виявлено. Висновки. Ендоваскулярні методи виключення з кровотоку церебральних артеріальних аневризм артерій малого діаметра із застосуванням потікскеровуючих стентів і плетених стентів з потікскеровуючими властивостями є однаково ефективними й безпечними. Не виявлено статистично значущої різниці між групами за якістю оклюзії аневризми за шкалою O’Kelly‒Marotta під час контрольних обстежень через 6 міс після операції.
Dissecting aneurysms (DA) of the vertebrobasilar region are a rare pathology, accounting for less than 3% of all intracranial aneurysms. However, DAs in this location are associated with a high risk of re-rupture (over 70%) and high mortality in the absence of treatment. The pathophysiology of DA differs from that of typical saccular aneurysms, complicating their diagnosis and treatment. Most often, DAs are idiopathic but may be associated with trauma, fibromuscular dysplasia, polyarteritis nodosa, or syphilis. The pathogenesis of DA begins with an intimal tear, leading to the formation of an intramural hematoma and potential blood dissection into the media or adventitia, causing vessel stenosis or aneurysmal dilation. Microsurgical treatment of DAs is often complicated by their deep location and the risk of damage to cranial nerves and the brainstem. Endovascular treatment, particularly the use of flow-diverting stents, is a minimally invasive alternative that preserves vessel patency. However, choosing the optimal treatment strategy is a complex task, especially in cases of ruptured DA, where the use of antiplatelet agents may increase the risk of rebleeding. A complex case of successful treatment of a patient with a DA of the left vertebral artery complicated by intraoperative rebleeding is described. Despite the complication, the bleeding was successfully controlled without parent vessel sacrifice using coiling. The postoperative period was marked by the patient's improvement, although mild neurological deficit persisted. This case demonstrates the aggressive nature of the pathology and the possibility of non-standard surgical solutions. Conclusions. Endovascular treatment of vertebrobasilar DAs, including the use of flow-diverting stents, is considered an effective method even in cases of intraoperative rupture. Successful hemostasis and preservation of vessel patency can achieve positive outcomes, highlighting the importance of an individualized treatment approach for this complex pathology.
Objective ‒ to determine the incidence and the risk factors, and describe the antimicrobial resistance of responsible pathogens of healthcare-associated infections (HAI) after craniotomy procedure in neurosurgical patients. Materials and methods. Retrospective cohort study was conducted from January 2022 to December 2024. Definitions of specific HAI site were adapted from the Centers for Disease Control and Prevention’s National Healthcare Safety Network. Antimicrobial susceptibility test used Kirby - Bauer disc diffusion antibiotic test according to the EUCAST. Results. Of 1,785 neurosurgical patients with craniotomy procedure, 522 (29.2%) HAIs were observed. The most frequently reported HAI types were: surgical site infections (69.5%), pneumonia (17.2%), bloodstream infections (8.6%), and urinary tract infections (4.6%). Inpatient mortality from all HAI types was 5.1%. Mortality 30d post-surgery for SSI-CRAN were 2.2%. The multivariate logistic regression analysis showed that the only independent risk factors for developing a SSI-CRAN were ASA score > 2 (AOR: 2.26, 95% CI: 1.32–3.87; p = 0.003) and re-intervention (AOR: 8.93, 95% CI: 5.33–14.96; p < 0.001). The predominant HAI pathogens were: Escherichia coli (17.3%), Staphylococcus aureus (12.8%), Klebsiella pneumoniae (11.2%), Pseudomonas aeruginosa (9.7%), Enterococcus spp. (8.2%), coagulase-negative staphylococci (7.1%), Acinetobacter baumannii (6.6%), and Enterobacter spp. (6.1%). Meticillin resistance was found in 41.2% of S. aureus (MRSA), and vancomycin resistance was found in 11.8% of enterococci. Antimicrobial resistance to third-generation cephalosporins was detected in 48.4% of all Enterobacterales, and was most common among K. pneumoniae (77.5%) and E. coli (46.2%). Carbapenem resistance was found in 17.3% of Enterobacterales, and in 17.4% and 53.6% of Enterobacter spp. and K. pneumoniae isolates, respectively. Antimicrobial resistance to carbapenems was detected in A. baumannii (74.7%), and P. aeruginosa (67.9%). Conclusions. The present study showed that HAIs is a common complication in neurosurgical patients with craniotomy procedure in Ukraine and multidrug-resistant organisms the many pathogens causing infection. These findings highlight the need for targeted prevention strategies to mitigate these risks and improve patient outcomes.
Neuroradiology is a branch of medical imaging focused on diagnosing diseases of the brain, spine, and nervous system using radiological methods (computed tomography, magnetic resonance imaging, positron emission tomography, etc.). In recent decades, artificial intelligence – particularly machine learning (ML) – has rapidly advanced and is increasingly applied for automated analysis of medical data in interventional neuroradiology. In neuroradiology, this approach has the potential to increase diagnostic accuracy and speed, help «see the invisible» on scans, and support clinical decision-making. This review highlights the history of ML applications in neuroradiology, the main machine learning methods used, key research areas (stroke, tumors, neurodegenerative diseases, etc.), and recent achievements with an emphasis on clinical implementation. A search of scientific publications published primarily over the last five years (2019–2024), along with key earlier works, was conducted in PubMed, IEEE Xplore, arXiv, and Google Scholar. The review includes original research, meta-analyses, and systematic reviews devoted to the application of machine learning and deep learning methods in neuroradiology. Inclusion criteria were: focus on brain pathologies (stroke, tumors, neurodegenerative diseases), use of standard imaging modalities (CT, MRI, PET), and availability of quantitative algorithm performance metrics (e.g., accuracy, sensitivity, specificity). Conclusions. Machine learning is a powerful tool that complements traditional neuroradiology and enables rapid, high-precision processing of large volumes of imaging data. Having evolved from simple decision-support systems to complex neural networks, ML algorithms have reached expert-level performance in diagnosing stroke, analyzing tumors, and detecting neurodegenerative diseases. A transition from research to clinical deployment is underway, as evidenced by the certification of the first AI tools. The key paradigm of the future is not replacement but synergy between clinician and algorithm: automation of routine tasks will allow neuroradiologists to focus on complex cases and patient-centered care. For full-scale integration, issues of algorithmic reliability and ethics must be addressed. However, it is already clear that ML is a transformational technology that will become a foundation of neuroradiological practice in the coming years.
Objective. To study the clinical and anatomical characteristics of multiple cerebral aneurysms in patients with hemorrhagic onset. Materials and methods. A retrospective analysis was performed on 297 patients with MCA who underwent endovascular treatment at the SO «Scientific-practical Center of endovascular neuroradiology NAMS of Ukraine» from 2004 to 2022. Patients were divided into groups with hemorrhagic (n=197) and non-hemorrhagic (n=100) onset. In the hemorrhagic group, CT analysis of hemorrhage characteristics and topographic correlation with angiographic data were conducted using the Nehls algorithm to identify the source of bleeding. Results. The symptomatic aneurysm was identified in 91.9 % of patients, while in 8.1 % localization was undetermined. Ruptured aneurysms were more frequently located in the anterior communicating artery and vertebrobasilar system territories (р=0.0168 and P=0.0368, respectively). Morphologically, single-chamber aneurysms with irregular contours and multilobular forms predominated. Ruptured aneurysms of the internal carotid and middle cerebral arteries had significantly larger sizes than unruptured ones (р(χ²)=0.00001), especially within 6–15 mm. A similar trend was observed for anterior communicating artery aneurysms (р(χ²)=0.0001). In the vertebrobasilar system, aneurysms of the vertebral artery predominated (р=0.0212), but the size difference did not reach statistical significance (р(χ²)=0.0694) due to the small sample size. Conclusions. Multiple cerebral aneurysms with hemorrhagic onset demonstrate considerable anatomical variability; however, ruptured aneurysms were significantly more frequent in the anterior communicating and vertebrobasilar regions, showed larger sizes, and were characterized by multilobular structure with irregular contours, reflecting their hemodynamic vulnerability. The findings emphasize the need for comprehensive assessment of morphometric and angiographic characteristics to optimize treatment strategies in patients with multiple cerebral aneurysms.
Оbjective ‒ to show the peculiarities of managing patients with rare potentially dangerous complications of the intermediate postoperative period and those associated with decompressive craniotomy. Materials and methods. A prospective analysis of the intermediate postoperative period was performed in 76 patients with gunshot wounds to the brain for the diagnosis of rare postcraniectomy complications – external cerebral tamponade (ECT) and paradoxical cerebral herniation (PCH). The condition of patients was assessed using the Glasgow Coma Scale, with prolonged disturbance of consciousness, using the classification of the American Academy of Neurology. The area of the bone defect and the condition of the skin flap over the bone defect were determined. The term «early cranioplasty» was defined as within 3 months after decompressive craniectomy. The analytical review was prepared using the PRISMA (Preferred Reporting Items for Systematic Reviews and Meta-Analyses) protocol. The main keywords used in the search were: «complication of decompressive craniectomy», «sinking skin flaps», «paradoxical herniation», and «external brain tamponade». Results. External brain tamponade and paradoxical brain herniation were recorded in 2 and 3 cases, respectively, accounting for 2.6% and 3.9%. Taking into account the recommendations to consider external brain tamponade as a syndrome in the presence of corresponding neurological symptoms, its frequency will be 1.3%. In all three cases of PCH development, patients were in serious condition minimally conscious or in a vegetative state. All patients were classified as having a large bone defect >100 cm2. In two cases, PCH development was preceded by subgaleal-subdural hydromas at the sites of bone defects. In two cases, lumbar drainage or lumbar punctures were performed. Early cranioplasty was performed urgently. External cerebral tamponade was noted in two cases. In one of the observations, ECT was localized in the occipital region subgaleally with spread to the soft tissues of the cervical region, in the other ‒ in the frontal-temporal region. External ventricular drainage proved to be an effective treatment for subgaleal hydrocephalus in the posterior cranial fossa. An analytical review showed the importance of considering pathophysiological mechanisms. Cerebrospinal fluid hypovolemia and low intracranial pressure determine an «unconventional» approach to the treatment of these conditions. Definitive treatment is achieved by cranioplasty. Conclusions. External brain tamponade and paradoxical brain herniation are rare, potentially life-threatening complications of decompressive craniectomy, occurring in 1.3 % and 2.6 % of cases, respectively. They have different visual characteristics but share one of the pathophysiological mechanisms involved in their formation: hypovolemia of the cerebrospinal fluid. Definitive treatment is achieved by cranioplasty.
Мета роботи ‒ проаналізувати випадки ушкодження нервів після міждрабинчастої блокади та операцій на плечі. Матеріали та методи. У проспективне дослідження було залучено 92 пацієнтів, які перебували на лікуванні у КНП «Київська міська клінічна лікарня № 7» у період із 1 липня 2024 р. до 1 травня 2025 р. і мали показання до планової хірургії плеча з міждрабинчастою блокадою (МДБ), яку виконували стандартизовано: після премедикації встановлювали внутрішньовенний катетер 20G, ідентифікували плечове сплетення за допомогою нейростимулятора «Stimuplex» (B. Braun, Німеччина) та спеціальної голки. Про успішність позиціювання свідчило скорочення трицепса при струмі ≤0,5 мА. Для периневрального катетера використовували техніку «канюлі над голкою», уводячи його між драбинчастими м’язами на глибину 3–4 см із подальшим тунелюванням. Вводили 0,75 % ропівакаїн (30–50 мл залежно від маси тіла пацієнта). Успішність блокади визначали за сенсорними (втрата температурної чутливості, парестезії) та моторними (неможливість розігнути руку) ознаками протягом 20 хв. Усі процедури виконували анестезіологи зі стажем >10 років, фіксуючи ускладнення. Період спостереження становив 3 міс. Оцінювали парестезії, дизестезії, больові симптоми, автономні порушення (втрату симпатичних шкірних реакцій підтверджували за допомогою електронейроміографії). Результати. Ушкодження нервів після МДБ виявлено в 4 (4,3 %) випадках, у 1 випадку після відкритої стабілізації плеча, а також після трьох артроскопічних операцій. Міждрабинчасту блокаду застосували одноразово в одному випадку, із використанням тривалої інфузії анестетика ‒ у 3. У всіх пацієнтів після операції зафіксовано слабкість верхніх кінцівок, у трьох – зниження чутливості або оніміння, у двох – парестезію, ще у двох – больові симптоми. На момент діагностики в усіх пацієнтів виявлено позитивний симптом Тінеля в зоні проведення МДБ, а його підсилення під час подальших оглядів підтвердило активну регенерацію нервових волокон. Поліпшення стану відзначено в трьох пацієнтів після курсу фізіотерапії, в одному випадку симптоми зникли без додаткового лікування. Висновки. Ушкодження нервів після МДБ та операцій на плечі залишається невирішеною проблемою анестезіології. Його реєстрували як після відкритої стабілізації на плечі, так і після артроскопічних процедур. Ушкодження виявлялися неврологічними симптомами (слабкість верхніх кінцівок, зниження чутливості, оніміння, парестезії та біль) і часто виникали з 10-го дня після операції. Позитивний симптом Тінеля в ділянці міжреберної блокади свідчив про пошкодження нервів, а його прогресування під час наступних оглядів підтвердило процес регенерації. У більшості випадків (3 із 4) стан поліпшився після фізіотерапії, а в одному випадку зафіксовано спонтанний регрес симптомів.
Мета роботи ‒ порівняти результати хірургічного лікування арахноїдальних кіст середньої черепної ямки в дітей із використанням кістоперитонеального шунтування та ендоскопічним методом. Матеріали та методи. У дослідження було залучено 20 дітей віком від 2 міс до 11 років (середній вік ‒5 років), які мали симптоматичні арахноїдальні кісти середньої черепної ямки. Серед них було 16 (80 %) хлопчиків і 4 (20 %) дівчинки. В 1 (5 %) пацієнта виявлено кісти I типу за класифікацією Galassi, у 4 (20 %) – кісти II типу, у 15 (75 %) – кісти III типу. Для діагностики, визначення показань до операції, планування хірургічної тактики та подальшого післяопераційного контролю проведено нейросонографію у 8 (40 %) випадках, спіральну комп’ютерну томографію головного мозку – у 13 (65 %), магнітно-резонансну томографію головного мозку – у всіх випадках (100 %). Пацієнтів розподілили на дві групи залежно від методу лікування: перша група (n=10) – кістоперитонеальне шунтування, друга група (n=10) – ендоскопічна кістоцистерностомія. Результати. Клінічне поліпшення (зменшення симптомів) зареєстрували в усіх дітей в обох групах. Повторні операції виконано в 70 % пацієнтів групи кістоперитонеального шунтування і 10 % групи ендоскопічної кістоцистерностомії переважно через дисфункцію лікворошунтувальної системи. Тривалість перебування в стаціонарі після операції становила в пацієнтів першої групи від 7 до 56 діб (у середньому ‒ (23 ± 17) діб), у пацієнтів другої групи – від 7 до 15 діб (у середньому ‒ (9 ± 2) доби; р = 0,024). Висновки. Обидва хірургічні методи є ефективними для лікування арахноїдальних кіст середньої черепної ямки у дітей. Ендоскопічне лікування симптоматичних арахноїдальних кіст середньої черепної ямки забезпечує стійке зменшення клінічної симптоматики з низькою частотою потреби в повторному хірургічному втручанні.
Мета роботи – проаналізувати результати хірургічного видалення гематоми в пацієнтів із геморагічним інсультом, яким проводили ранню реабілітацію після операції. Матеріали та методи. Проведено ретроспективний аналіз результатів лікування 174 пацієнтів із внутрішньомозковим крововиливом у ДУ «Науково-практичний Центр ендоваскулярної нейрорентгенохірургії НАМН України» із січня 2019 р. до грудня 2023 р. У дослідження було залучено 108 (62,1 %) пацієнтів, яким провели хірургічне видалення гематоми в перші 72 год від початку геморагічного інсульту. Вісімнадцять пацієнтів вилучено з дослідження через тяжкий стан (порушення свідомості, гемодинаміки, дихання) або переведення до інших закладів. Показаннями до видалення гематоми були порушення свідомості, кортикальні та субкортикальні гематоми об’ємом понад 30 мл (за формулою ABC/2) із мас-ефектом (зміщення середньої лінії >5 мм). Після операції пацієнтам призначали стандартну реабілітаційну програму під керівництвом фахівця з фізичної та реабілітаційної медицини, яка передбачала самостійне сидіння, вправи на розтяжку та функціональні тренування. Заняття проводили 1–2 рази на день по 20–30 хв з урахуванням толерантності до навантажень. Усі пацієнти отримували стандартну медикаментозну терапію. Проаналізовано рівень летальності та результати лікування за модифікованою шкалою Ренкіна, клінічне погіршення під час лікування і тривалість перебування в стаціонарі. Результати. Із 108 прооперованих пацієнтів у 45 (41,7 %) реабілітацію розпочали впродовж 72 год після операції, у 63 (58,3 %) – через 3 доби. Ранню реабілітацію частіше проводили в молодших пацієнтів із кращим рівнем свідомості (переважно 13–15 балів за шкалою ком Глазго) та коротшим терміном перебування в стаціонарі (12,1 дня; p=0,012). Клінічне погіршення зареєстрували в 9 (20,0 %) пацієнтів із групи ранньої реабілітації та 11 (17,5 %) із групи стандартної реабілітації (p=0,737). Воно було пов’язане з набряком мозку, гемодинамічною та дихальною нестабільністю, інфекційними ускладненнями, що призводило до затримки активізації, тривалої інтубації та потреби в додаткових процедурах (трахеостомія, гастростомія, шунтування). Летальність у групі ранньої реабілітації становила 6,7 % (3 випадки), у групі стандартної реабілітації – 7,9 % (5 випадків). Частка пацієнтів із мінімальним дефіцитом була дещо більшою при ранній реабілітації (28,9 і 27,0 % відповідно; p=0,954), частка пацієнтів із помірним або тяжким дефіцитом ‒ подібною в обох групах (64,4 та 65,1 %). Висновки. Рання реабілітація, зокрема госпіталізація в інсультний центр у перші 72 год після видалення гематоми, є безпечною та не збільшує ризик клінічного погіршення чи смертності порівняно зі стандартним підходом до реабілітації в пізніші терміни, але зменшує тривалість перебування пацієнта в лікувальному закладі. Рання реабілітація після хірургічного видалення гематоми головного мозку є важливим і складним процесом, який потребує ретельного планування та індивідуалізованого підходу. Для подолання цих викликів потрібна тісна співпраця нейрохірургів, реабілітологів та реаніматологів.
Нейрохірургія – це спеціалізована високотехнологічна галузь медицини, яка стрімко розвивається завдяки впровадженню передових технологій у сфері радіології, мікрохірургії, ендоваскулярних втручань, стереотаксії, навігаційних систем, нейростимуляції, а незабаром і керованого штучного інтелекту. Усе це активно використовують не лише для діагностики та лікування складних патологій нервової системи, а й у наукових дослідженнях. Інновації в технологіях розвиваються надзвичайно динамічно. Практично кожні 2–3 роки оновлюються підходи до виявлення та терапії захворювань нервової системи. Головний мозок функціонує за складними законами, і навіть незначні порушення його структури або зв’язків можуть призвести до тяжких наслідків, які іноді спричиняють інвалідизацію. Нейрохірурги – це унікальні фахівці, які мають офіційний дозвіл і сертифікацію на роботу з живим мозком. Ще в 1930-х роках у нейрохірургії були сформульовані ключові принципи: анатомічна доступність, технічна забезпеченість та функціональна дозволеність втручання. Нині до них слід додати ще один важливий чинник – соціальну спроможність (як родини пацієнта, так і суспільства загалом). Нейробіологія – це сучасна міждисциплінарна наука, що досліджує будову, функції, розвиток, генетику, біохімію, фізіологію та патології нервової системи. Вона вивчає, як працює мозок та інші елементи нервової системи, як вони взаємодіють між собою, регулюють процеси в організмі, формують поведінку, сприйняття, мислення та емоції. Однією з центральних тем нейробіології є розуміння того, як мозок контролює наші дії, як ми відчуваємо світ, приймаємо рішення, формуємо пам’ять і реагуємо на зовнішні подразники. Ця наука також вивчає, що відбувається в мозку під час розвитку, старіння, виникнення неврологічних чи психічних захворювань. Нині нейробіологія активно інтегрується з іншими галузями – нейрохірургією, психологією, генетикою, комп’ютерними науками та навіть філософією, відкриваючи нові горизонти в розумінні природи свідомості, особистості й людської поведінки. Завдяки її досягненням ми наближаємося до розгадки найскладнішої системи у відомому нам Всесвіті – людського мозку.
