Метою дослідження є осмислення графіті та муралів як узагальненої форми візуального стріт-арту, що функціонує в арткластерах постіндустріальних територій як просторово-дизайнерська інтервенція, спрямована на формування альтернативної естетики та переосмислення руїни як культурного ресурсу. Дослідження також спрямоване на виявлення ролі візуальних інтервенцій у процесах трансформації занедбаних індустріальних середовищ у простори культурної активності, творчої взаємодії та експериментального мистецького виробництва. Особливу увагу приділено взаємодії художніх практик із архітектурним середовищем руїн та їхній здатності формувати нові способи сприйняття постіндустріального міського простору. Результати дослідження. У дослідженні проаналізовано графіті та мурали як прояви антиестетики, що виникають у межах арткластерів постіндустріальних територій та функціонують як форми візуального заперечення, спрямовані проти нормативної естетики впорядкованого міського простору. Проаналізовано їхню роль у формуванні естетики нестабільності, маргінальності та тимчасовості в арткластерах, зокрема в контексті постіндустріальних руїн. Встановлено, що такі інтервенції виконують не лише декоративні функції, а й стають інструментом просторової ідентифікації та символічного заперечення домінантних архітектурних й урбаністичних наративів. У результаті взаємодії художніх втручань із матеріальною структурою занедбаної архітектури формуються багатошарові візуальні середовища, в яких руїни, індустріальні сліди та мистецькі практики створюють нові сенсорні та перцептивні сценарії переживання міського простору. Наукова новизна. Наукова новизна полягає в концептуалізації графіті та муралів як єдиного феномена візуального стріт-арту в межах архітектурно-дизайнерського аналізу арткластерів, а також у трактуванні цих практик як невід’ємного елемента альтернативної естетики руїни. Запропонований підхід дозволяє розглядати стріт-арт не лише як форму художнього самовираження, а й як просторову практику, що активно впливає на формування нових культурних та перцептивних моделей постіндустріального ландшафту. Висновки. Доведено, що візуальний стріт-арт відіграє ключову роль у трансформації постіндустріальних просторів на мистецькі кластери, формуючи їхню ідентичність та підкреслюючи тимчасовий і контркультурний характер таких середовищ. Графіті та мурали виступають просторовими маркерами, що сприяють переосмисленню занедбаної індустріальної архітектури та формуванню альтернативних естетичних наративів сучасного міського середовища.
Мета статті — розкрити та проаналізувати ключові вектори взаємовпливу між анімацією, кіно та відеоіграми у формативний період 1970–1995 рр., розглядаючи їх як окремі, але взаємопов'язані цифрові екосистеми, застосовуючи медіаархеологічний підхід, а також реконструювати ті технологічні, естетичні та наративні запозичення, які визначили подальше становлення сучасного аудіовізуального ландшафту. Результати дослідження полягають у системній реконструкції ранніх форм конвергенції анімації, кіно та відеоігор, які до цього часу розглядалися здебільшого ізольовано або крізь призму лінійних історій технологічного прогресу. Доведено, що технологічні запозичення (ротоскопія, адаптація військових розробок, абстрактна анімація) та експериментальні гібридні форми (лазердискові ігри Dragon's Lair, FMV-проєкти Night Trap та Sewer Shark) не були розрізненими явищами, а становили цілісний процес, у якому випробовувалися можливості поєднання лінійного та інтерактивного досвіду. Виявлено, що навіть технологічно обмежені рішення ставали джерелом естетичних інновацій, які згодом були переосмислені на новому рівні. Наукова новизна статті полягає в тому, що вперше в українському мистецтвознавстві запропоновано цілісний медіаархеологічний аналіз ранньої конвергенції анімації, кіно та відеоігор як окремих цифрових екосистем. Висновки. Проведене медіаархеологічне дослідження засвідчує, що період 1970–1995 рр. був самостійним формативним етапом, у межах якого анімація, кіно та відеоігри виробили той репертуар технік, естетичних рішень та наративних стратегій, який визначив подальший розвиток аудіовізуальної культури. Аналіз кейсів Karateka, Dragon's Lair, Night Trap та інших продемонстрував, що навіть технологічно обмежені рішення ставали джерелом естетичних інновацій, які згодом були переосмислені на новому рівні. Застосування запропонованої медіаархеологічної оптики уможливило подолання телеологічних спотворень і реконструкцію культурних уявлень, що циркулювали в медійній уяві задовго до технічної реалізації. Виявлені топоси не залишилися в минулому, а повертаються в сучасних гібридних формах, засвідчуючи, що медіаеволюція є радше циклічним поверненням до фундаментальних культурних інтуїцій, які щоразу набувають нового технологічного втілення.
Мета статті — проаналізувати еволюцію методів побудови корпоративної айдентики у ХХ ст. та виявити методологічний зсув від модерністської моделі візуальної стандартизації до постмодерністської моделі культурно-комунікативної гнучкості, а також систематизувати ключові відмінності між цими підходами в контексті розвитку брендингу. Результати дослідження. Показано, що в межах модернізму корпоративна ідентичність формувалася як раціонально спроєктована, централізовано керована й послідовно відтворювана система, заснована на стандартизації візуальної мови, типографічній дисципліні, сіткових принципах, брендбуках та суворих правилах застосування. Встановлено, що в постмодерністському контексті бренд починає осмислюватися не лише як стабільний знак чи візуальна система, а як багатовимірна комунікативна конструкція, що поєднує образ, цінності, емоційну виразність, внутрішню культуру організації та досвід взаємодії з аудиторією. Обґрунтовано, що зміни відбувалися не лише на рівні стилістики, а й на рівні логіки проєктування, організації комунікації, ролі споживача та функціонування бренду в культурному середовищі. Узагальнення результатів у порівняльній таблиці дало змогу виявити перехід від контролю, стабільності та однорідної комунікації до адаптивності, множинності, контекстуальності та діалогічної взаємодії. Наукова новизна полягає в аналізі корпоративної айдентики не лише як результату дизайнерського формотворення, а як історично змінної сукупності практик, у якій взаємодіють візуальні, культурні, організаційні та стратегічні чинники. Практичне значення дослідження полягає в можливості використання запропонованого порівняльного підходу для осмислення сучасних стратегій брендингу та вивчення співіснування модерністських і постмодерністських принципів у цифровому середовищі. Висновки. Доведено, що розвиток корпоративної айдентики у ХХ ст. доцільно розглядати не як просту зміну стилів, а як глибоку трансформацію методів, за допомогою яких бренд переходить від стандартизованої репрезентації до багатовимірної моделі культурної комунікації.
Метою дослідження є виявлення відповідності об’єктів і компонентів біофільного дизайну та визначення ступенів біофільності в дизайні інтер’єру. Результати дослідження. За результатами дослідження було проведено аналіз сучасного науково-теоретичного матеріалу, виявлено об’єкти та компоненти біофільного дизайну, знайдено взаємозв’язки між кожним об’єктом та компонентом і на цій основі визначено та сформульовано ступені біофільності в дизайні інтер’єру. Внаслідок аналізу та структурування інформації науково-практичного матеріалу створено матрицю, яка показує суть взаємозв’язку різних об’єктів та компонентів у створенні біофільного простору та засновує підґрунтя для дослідження на її основі структури та впливу біофільності на принципи проєктування біофільного інтер’єру. Наукова новизна полягає в удосконалені науково-теоретичної бази, присвяченої проблемам біофільного дизайну в аспекті визначення та формулювання ступенів біофільності в дизайні інтер’єру. Висновки. В результаті дослідження на основі характеристик біофільного дизайну було виявлено об’єкти та компоненти біофільності дизайну інтер’єру: за допомогою структурованого матеріалу чітко сформульовано принцип взаємозв’язків між об’єктами й компонентами; на основі дослідженої інформації створено матрицю, що розкриває суть таких взаємозв’язків. На основі проаналізованої інформації визначено та сформульовано ступені біофільності в дизайні інтер’єру, а також запропоновано принцип оцінки ступенів біофільності в дизайні інтер’єру на основі підрахунку кількості відповідності об’єктів та компонентів біофільного дизайну. Перспективою подальших досліджень є визначення нових принципів біофілії, нових компонентів, об’єктів біофільного дизайну та їх взаємозв’язків у предметно-просторовому середовищі.
Мета статті полягає в аналізі та систематизації теоретико-методологічних підходів до інтеграції артоб’єкта в інтер’єрний простір у контексті синтезу образотворчих практик і дизайну інтер’єру, а також у формуванні науково-теоретичної бази дослідження. Результати дослідження. На основі критичного та системного аналізу наукових джерел і візуальних практик, із застосуванням порівняння, подальшого узагальнення та систематизації, виявлено структуру сучасних підходів до синтезу образотворчого мистецтва та дизайну інтер’єру за такими стратегіями: змістовна, формально-композиційна, матеріально-технологічна і концептуально-образна. Визначено стан розробленості основних напрямів дослідження, а саме: теорії композиції, теорії сприйняття, психологічного впливу, соціокультурних аспектів, функціональних характеристик, матеріально-технічного забезпечення, а також концептуальних засад і сучасних тенденцій. Встановлено науково-методологічну невизначеність у співвідношенні теоретичного осмислення та практичних вимог до інтеграції артоб'єктів у дизайн інтер’єру. Шляхом кількісного аналізу змісту джерел узагальнено результати, що відображають співвідношення між досягнутим рівнем розробленості та наявними дослідницькими прогалинами, із розрахунком узагальненої середньої оцінки. За результатами розроблено структуру теоретико-практичних підходів застосування артоб’єкта в предметно-просторовому середовищі. Висновки. Узагальнено теоретико-методологічні підходи до визначення артоб’єкта та окреслено сучасні стратегії його інтеграції в просторову організацію інтер’єру, формуючи наукове підґрунтя розвитку теорії синтезу мистецтва і дизайну. Практична цінність дослідження полягає в можливості використання отриманих результатів як методологічної основи для впровадження артоб’єктів у проєктну практику, що забезпечує формування естетично та функціонально узгоджених інтер’єрних рішень. Перспективи подальших досліджень пов’язані з розробкою на основі наявної бази нових ефективних міждисциплінарних стратегій інтеграції образотворчого мистецтва в інтер’єрний простір з метою розширення інструментарію художньо-проєктної діяльності.
Мета роботи — здійснити комплексне дослідження специфіки психофізичного існування актора в умовах використання технологій «Motion Capture» та хромакею, а також визначити шляхи адаптації традиційних акторських психотехнік до специфіки віртуального виробництва. Методологія дослідження ґрунтується на аналізі сучасних практик екранного мистецтва, що дозволило виявити ключові виклики для акторської природи в цифровому середовищі. Наукова новизна полягає в обґрунтуванні необхідності ревізії класичних методів професійної підготовки актора. Доведено, що робота в віртуальному просторі потребує зміщення акцентів на активну творчу уяву, багатозадачність уваги та специфічну техніку «сценічного обману», що трансформує підхід до емоційного занурення та управління тілесністю. Висновки. Встановлено, що умови сенсорної депривації (відсутність реального партнера, декорацій та предметного світу) не нівелюють роль актора, а навпаки — висувають підвищені вимоги до його внутрішньої техніки. Органічність цифрового аватара безпосередньо залежить від здатності актора свідомо конструювати ілюзію комунікації та матеріалізувати тактильні відчуття. Обґрунтовано нагальність модернізації навчальних програм у мистецьких закладах вищої освіти з урахуванням викликів віртуального виробництва.
The aim of the article is to conceptualise graffiti and murals as a generalised form of visual street art functioning within art clusters located in post-industrial territories as spatial and design interventions aimed at shaping an alternative aesthetic and reinterpreting ruins as a cultural resource. This research also seeks to identify the role of visual interventions in the transformation of abandoned industrial environments into spaces of cultural activity, creative interaction, and experimental artistic production. Particular attention is given to the interaction between artistic practices and the architectural environment of ruins, as well as to their capacity to generate new modes of perception of post-industrial urban space. Results. The study analyses graffiti and murals as manifestations of anti-aesthetics that emerge within art clusters of post-industrial territories and operate as forms of visual negation directed against the normative aesthetics of orderly urban space. Their role in shaping an aesthetic of instability, marginality and temporariness within art clusters, particularly in the context of post-industrial ruins, is studied. It is established that such interventions do not merely perform a decorative function, but become instruments of spatial identification and symbolic negation of dominant architectural and urban narratives. Through the interaction of artistic interventions with the material structure of abandoned architecture, multilayered visual environments are formed in which ruins, industrial traces, and artistic practices create new sensory and perceptual scenarios of experiencing urban space. The scientific novelty grounds on conceptualising graffiti and murals as a unified phenomenon of visual street art within the framework of architectural and design analysis of art clusters, as well as in interpreting these practices as an integral element of an alternative ruin aesthetics. This approach makes it possible to consider street art not only as a form of artistic expression but also as a spatial practice that actively contributes to the formation of new cultural and perceptual models of the post-industrial landscape. Conclusions. The study demonstrates that visual street art plays a key role in the transformation of post-industrial territories into art clusters, shaping their identity and emphasising the temporary and countercultural nature of such environments. Graffiti and murals act as spatial markers that contribute to the reinterpretation of abandoned industrial architecture and the emergence of alternative aesthetic narratives within modern urban space.
Метою статті є реконструкція історії псаломщицької діяльності та регентської освіти Волинського воєводства Другої Речі Посполитої у 1922 – 1939 рр. (на основі архівних джерел). Результати дослідження: 1) Регентська справа Волинсько-Кременецької єпархії Православної Церкви в Польщі завжди розвивалася, що помітно під час аналізу низки документів (єпархіальних постанов, протоколів зібрання псаломщиків, активної кооперації з іншими інституціями); 2) Короткострокові виїзні курси сприяли підвищенню кваліфікації єпархіальних регентів та обміну досвідом між псаломщиками кафедральних, монастирських і парафіяльних хорів; 3) Кременецька регентська школа була ключовим освітнім осередком у підготовці псаломщиків різних храмів єпархії, а її рівень постійно підвищувався, що відчутно під час розгляду установчих актів, протоколів засідань педагогічної ради, навчальних програм, організаційно-методичних документів. Наукова новизна. Вперше окреслено проблему організації регентської справи та псаломщицької освіти в Волинсько-Кременецькій єпархії Православної Церкви в Польщі. Введено до наукового обігу раніше невідомі нормативні й навчально-методичні матеріали стосовно короткострокових виїзних курсів для волинських регентів та музично-освітньої діяльності Кременецької псаломщицької школи. Висновки. Організація псаломщицької освіти Волинсько-Кременецької єпархії в 1922 – 1939 рр. відбувалася на високому рівні. Священний Синод Православної Церкви в Польщі й Волинська православна духовна консисторія постійно дбали про курсову перепідготовку та благополуччя церковних регентів і псаломщиків. Завдяки цьому на Волині продовжувала зберігатися тяглість та консеквентність українських літургічно-музичних традицій. У 1920 – 1930-х рр. богослужбовий спів був одним із основних видів музичного мистецтва в межах Волинського воєводства Другої Речі Посполитої. Псаломщики нерідко керували світськими хорами товариства «Просвіта». Дослідження їхньої діяльності сприятиме кращому розумінню музичних процесів, які відбувалися на Волині.
Метою статті є теоретичне обґрунтування етичних засад режисерсько-педагогічної роботи з підлітками віком 11–17 рр. в умовах воєнного контексту та концептуалізація структурних компонентів авторської моделі організації театрального процесу. Дослідження базується на поєднанні аналітичного, структурно-функціонального та концептуального підходів; застосовано метод теоретичного узагальнення наукових праць із театрознавства та педагогіки, аналіз актуальних досліджень у сфері мистецької освіти в кризових соціальних умовах, а також рефлексивний аналіз практичного досвіду режисерсько-педагогічної діяльності з підлітковими театральними колективами в 2014–2025 рр. Результати дослідження засвідчують, що воєнний контекст зумовлює зміну соціально- психологічних характеристик підліткових груп, трансформацію групової динаміки та підвищення рівня емоційної вразливості учасників, що потребує чіткого окреслення етичних меж творчої взаємодії. Визначено основні етичні ризики режисерсько-педагогічної роботи: непрямий примус до особистісного саморозкриття, соціальний тиск колективу, розмитість меж між мистецькою педагогічною діяльністю та психологічними практиками. Наукова новизна полягає в систематизації етичних засад режисерсько- педагогічної роботи в умовах воєнного контексту та в операціоналізації авторської моделі, що передбачає принцип добровільності участі, межі особистісного залучення, структурованість репетиційного процесу та домінування ансамблевої форми взаємодії як чинника безпечного творчого середовища. Висновки підтверджують, що дотримання окреслених етичних принципів сприяє мінімізації ризиків повторної травматизації, стабілізації групової взаємодії та підвищенню педагогічної ефективності театральної діяльності в системі мистецької освіти.
Мета статті — теоретично обґрунтувати сутність віртуозних рухів у контексті фахової підготовки майбутніх танцівників, систематизувати підходи до їх розуміння та виявити їхнє педагогічне значення. Результати дослідження. У статті уточнено зміст поняття «віртуозні рухи». Віртуозні рухи визначено як сценічно й художньо вмотивований різновид технічно ускладненого рухового виконання, якому властиві точність, координаційна злагодженість, виконавська свобода, стильова доцільність і виразність. Відмежовано це поняття від технічної майстерності, виконавської складності, сценічної виразності та рухової координації. Узагальнено підходи до розгляду віртуозних рухів як історично змінного й багатовимірного феномену хореографії, окреслено їх структурні ознаки та функції. Виявлено педагогічне значення опанування віртуозних рухів для розвитку технічної точності, координаційної готовності, сценічної витривалості, художньо-виконавської виразності, стильової чутливості, творчої гнучкості та рефлексивності майбутнього танцівника. Сформульовані положення стосуються підготовки виконавців у класичному, народно-сценічному та бальному танці. Окреслено шість методичних орієнтирів введення віртуозних рухів у процес фахової підготовки танцівників. Наукова новизна полягає в уточненні змісту поняття «віртуозні рухи» та його послідовному відмежуванні від суміжних понять: технічної майстерності, виконавської складності, сценічної виразності й рухової координації. Також систематизовано структурні ознаки, функції та педагогічне значення віртуозних рухів та узагальнено методичні орієнтири їх введення у процес фахової підготовки танцівників. Висновки. Результативне введення віртуозних рухів в освітній процес можливе за умови поетапності навчання, опори на фізичну базу, урахування жанрово-стильової природи танцю, художньої вмотивованості руху, рефлексивного супроводу та дотримання вимог безпеки.
The aim of the article is to reveal and analyse key vectors of the interplay between animation, cinema and video games during the formative period of 1970–1995, considering them as separate but interconnected digital ecosystems, applying a media-archaeological approach, as well as to reconstruct those technological, aesthetic and narrative borrowings that determined the subsequent formation of the modern audiovisual landscape. The results consist of a systematic reconstruction of early forms of convergence between animation, cinema, and video games, which until now have been considered mostly in isolation or through the lens of linear histories of technological progress. It is proven that technological borrowings (rotoscoping, adaptation of military developments, abstract animation) and experimental hybrid forms (laserdisc games Dragon’s Lair, FMV projects Night Trap and Sewer Shark) were not isolated phenomena but constituted an integral process in which the possibilities of combining linear and interactive experience were tested. It was revealed that even technologically constrained solutions became a source of aesthetic innovations, which were later rediscovered at a new level. The scientific novelty of this article grounds on the fact that for the first time in Ukrainian art studies, a comprehensive media-archaeological analysis of the early convergence of animation, cinema and video games as separate digital ecosystems is offered. Conclusions. The conducted media-archaeological research testifies that the period of 1970–1995 was an independent formative stage within which animation, cinema and video games developed that repertoire of techniques, aesthetic solutions, and narrative strategies that determined the subsequent development of audiovisual culture. The analysis of cases such as Karateka, Dragon’s Lair, Night Trap and others demonstrated that even technologically constrained solutions became a source of aesthetic innovations, later rediscovered at a new level. The application of the offered media-archaeological perspective made it possible to overcome teleological distortions and reconstruct the cultural imaginaries that circulated in the media imagination long before technical realisation. The identified topoi did not remain in the past but return in contemporary hybrid forms, demonstrating that media evolution is rather a cyclical return to fundamental cultural intuitions that receive new technological embodiment each time.
Мета статті — виявити й теоретично обґрунтувати роль ритуальних практик занурення та механізмів втіленої емпатії у формуванні соціокультурного впливу документальних VR-проєктів. Результати дослідження. У статті доведено, що споживання документального VR-контенту може бути інтерпретоване крізь трифазову структуру ритуалу (відокремлення — лімінальність — агрегація), яка надає імерсивному досвіду сакрального характеру, відмінного від традиційного кіно. Виявлено, що емпатія в документальній VR функціонує переважно на емоційному, тілесному рівні. На прикладі проєктів Realidad Helicoide, Lost & Found та The Reality of Hope проаналізовано, як партисипативні методології, етична рефлексія та ритуальна природа віртуальних спільнот перетворюють документальну VR на інструмент політичної мобілізації, терапії та матеріальної солідарності. Наукова новизна статті полягає в застосуванні антропологічної теорії ритуалу до аналізу художньої структури документальної VR, розрізненні емоційної та когнітивної емпатії як окремих структурних принципів імерсивного наративу та комплексному аналізі новітніх проєктів крізь призму їхнього соціокультурного впливу. Висновки. Здійснений аналіз дозволяє стверджувати, що документальна VR являє собою не просто технологічне розширення інструментарію кіно, а принципово нову художню структуру, в якій ритуал, тілесність та емпатія перестають бути зовнішніми атрибутами сприйняття і стають внутрішніми елементами побудови твору. На відміну від традиційного документального кіно, де глядач залишається дистанційованим свідком, чия позиція стабілізована кадром і монтажем, в імерсивному середовищі його тіло виявляється інтегрованим у простір репрезентації, що актуалізує антропологічний вимір споживання — перегляд набуває рис лімінального обряду з чіткою трифазовою структурою: відокремлення через надягання шолома, перебування у віртуальному просторі як стані «між» ідентичностями та повернення з потенційно трансформованою системою настанов. Саме ця ритуальна основа створює умови для емпатії особливого типу – не так когнітивної, як тілесно-афективної, яка активує дорефлексивні механізми ідентифікації та робить глядача особливо вразливим до художніх стратегій автора.
Мета статті — висвітлити творчий доробок Івана Мясоєдова (Євгена Зотова) як дизайнера поштових марок та проаналізувати його художньо-стилістичні рішення в контексті філателістичного дизайну Князівства Ліхтенштейн. Результати дослідження. Внаслідок комплексного аналізу трьох філателістичних серій (1938–1943), було доведено, що художник успішно адаптував принципи академічної композиції в мініатюрному форматі. Встановлено зв'язок між українським періодом творчості художника та його еміграційним доробком; розкрито специфіку використання техніки глибокої гравюри для створення монументальних композицій у форматі поштової марки. Виявлено, що художник трансформував монументальне мислення, притаманне полтавському періоду, в прикладну графіку через майстерне володіння технікою глибокої гравюри на сталі, забезпечивши передачу об'єму, світлотіні та деталізації багатофігурних історичних композицій. Наукова новизна. Вперше здійснено комплексний формально-стилістичний та іконографічний аналіз філателістичного доробку митця; систематизовано художньо-стилістичні рішення, що забезпечили функціональну адаптацію принципів академічної історичної композиції до формату поштової мініатюри; визначено специфіку художнього методу, який базується на синтезі академічного реалізму з монументальними традиціями європейського мистецтва. Висновки. Діяльність І. Мясоєдова (Є. Зотова) стала прикладом синтезу мистецьких напрямів в умовах еміграції, де графічна майстерність, сформована в українському модерні, знайшла втілення в дизайні поштових марок. Його спадщина є частиною культурної історії Ліхтенштейну та важливим доповненням до українського мистецтвознавства, демонструючи успішну інтеграцію українського митця-емігранта в європейський культурний простір. Практичне значення роботи полягає у створенні аналітичного матеріалу для студентів-дизайнерів та мистецтвознавців, що демонструє принципи інтеграції монументального мистецтва в прикладну графіку.
Мета статті — обґрунтувати пріоритет візуальної логіки сприйняття над математичною точністю векторних координат, а також систематизувати методи оптичної компенсації для забезпечення читабельності та візуальної рівноваги типографічних форм у сучасному дизайні (поліграфії та вебсередовищі). Стаття присвячена аналізу конфлікту між метричною точністю координат у векторі та психофізіологією зору. Розглядаються чинники оптичного викривлення шрифтових форм і векторних об’єктів у процесі їх розміщення в композиції, а також під час зміни масштабу та контексту відображення (в сучасному дизайні Результати дослідження. Математична ідентичність векторних об’єктів не забезпечує їхньої візуальної еквівалентності через дію оптичних ілюзій та особливості зорового сприйняття, що зумовлює застосування оптичних компенсацій. Обґрунтовано необхідність компенсаційного коригування товщини штрихів у режимі інверсного відображення на рівні 5–12% та проєктування горизонтальних елементів на 10–15% тоншими за вертикальні для досягнення оптичної рівноваги. Описано механізм «overshoot» як контрольованого виходу за межі базових ліній шрифтового поля (приблизно 1–3% від висоти знака), що забезпечує візуальну еквівалентність округлих і прямолінійних форм. Показано ефективність застосування «ink traps» як засобу локальної компенсації надмірної оптичної щільності у вузлових з’єднаннях гліфів. Розкрито принципи адаптивності контуру у варіативних шрифтах, де для малих кеглів передбачено спрощення форм та корекцію інтервалів з метою збереження читабельності. Наукова новизна. Систематизовано підхід до оптичної корекції типографічних форм у векторному середовищі як комплексу методів узгодження геометричних параметрів з особливостями візуального сприйняття. Запропоновано узагальнену модель візуальної стабілізації композиції на основі компенсаційних технік у типографічному та цифровому дизайні. Практична цінність також полягає в систематизації принципів побудови гліфів, що включають розміщення опорних точок в екстремумах кривих, застосування оптичного центрування для асиметричних знаків (L, T, P тощо), а також використання типографічного ритму як інструмента стабілізації композиції через баланс форми та контрформи. Висновки. Показано, що професійне типографічне проєктування у векторному середовищі вимагає пріоритету візуальної гармонії над виключно числовими параметрами графічного редактора. Свідоме застосування оптичних компенсацій та корекції у внутрішніх просвітів та міжлітерних інтервалів розглядається як необхідна умова для забезпечення візуальної цілісності та розпізнаваності шрифтових форм при різних масштабах та умовах відтворення.
Мета статті — дослідити діяльність театрального фестивалю-премії «ГРА/GRA» за 2018–2025 рр., виявити особливості проведення заходу в умовах пандемії COVID-19 і повномасштабної війни. Результати дослідження. З початку заснування, а саме з 2018 по 2025 рр., відбулося сім сезонів фестивалю-премії «ГРА/GRA». Звернено увагу на специфіку проведення фестивалю, його масштаб і головну преміальну функцію, етапи проведення заходу протягом календарного року. Виявлено основні тенденції проведення фестивалю: щорічне збільшення кількості поданих заявок на участь у конкурсі від українських театрів; розширення географії участі у фестивалі; подання на конкурс вистав не лише від державних театрів, але й театрів інших форм власності (комунальних, приватних тощо); охоплення широкого спектра жанрів — від драматичних вистав до камерних та експериментальних постановок, створення платформи для діалогу між театрами, експертами та глядачами. Наукова новизна полягає у введенні в науковий обіг нових даних про театральний фестиваль-премію «ГРА/GRA», визначенні його ролі в культурно-мистецькому житті України, виявленні основних тенденцій та особливостей проведення фестивалю в умовах трансформаційних викликів. Висновки. Всеукраїнський фестиваль-премія «ГРА/GRA» є унікальною платформою для демонстрації найкращих театральних постановок, обміну досвідом та розвитку творчих зв’язків між театрами та митцями. Сьогодні фестиваль став потужним стимулом для активізації театрального життя в регіонах та їхньої співпраці. Особливостями проведення фестивалю в умовах трансформаційних викликів, таких, як пандемія COVID-19, і особливо повномасштабна російсько-українська війна, є часткове переведення окремих етапів заходу в онлайн-форматі; проведення фінальної частини у більш віддалених від прифронтової зони містах; дотримання заходів безпеки; введення нової номінації на воєнну тематику «За найкращу виставу-рефлексію на події російсько-української війни» та ін.
Метою роботи є аналіз сучасного наукового дискурсу, присвяченого творчості Богдана Весоловського, а також розкриття ролі мистецьких студій як цілісного середовища (дослідників, митців та ін.), що забезпечує актуалізацію спадщини композитора в сучасному культурному просторі. Наукова новизна дослідження полягає в комплексному дослідженні постаті Богдана Весоловського крізь призму сучасних мистецьких студій, зокрема, в систематизації наукових поглядів на вокально- танцювальні жанри композитора в українському контексті. Творча спадщина митця аналізується не як статичний архівний об’єкт, а як активний чинник формування сучасного комунікативного середовища, що об’єднує наукову та виконавсько-творчу практику. Результати дослідження демонструють, що за останні десятиліття навколо імені Богдана Весоловського сформувався потужний пласт джерелознавчих та аналітичних праць, які змінили вектор сприйняття українського ретро. Встановлено, що сучасні мистецькі студії сьогодні виступають специфічними центрами культурної пам’яті, де через проведення наукових конференцій, міжнародних фестивалів, публікацію нотних збірок, запис дисків відбувається подолання радянських ідеологічних нашарувань та утвердження модерної української ідентичності. Практичне значення отриманих результатів полягає в можливості використання матеріалів огляду для подальших культурологічних та мистецтвознавчих розвідок, розробки лекційних курсів з історії української музики, а також для методичного забезпечення вокально-інструментальних студій та організації фестивалів. Висновки. Наукова рецепція творчої спадщини Богдана Весоловського в межах сучасних мистецьких студій свідчить про перехід до системного музикознавчого аналізу. Інтелектуальне середовище, сформоване навколо імені митця, забезпечує активне подолання застарілих ідеологічних нашарувань. Книги, статті та фестивальні проєкти постають як елементи єдиної системи, що перетворює творчість композитора на ресурс для зміцнення національної ідентичності та інтеграції українського мистецтва в європейський контекст.
У статті розглядається феномен «легкого жанру» у фортепіанній музиці та його місце в сучасному навчально-педагогічному, виконавському й культурному контексті. Мета статті. Визначити особливості впливу «легкого жанру» у фортепіанній музиці на сучасне виконавство та музичну освіту, розкрити його мотиваційний потенціал і виявити ризики для професійного становлення піаніста. Результати дослідження. З’ясовано, що «легкий жанр» виконує важливу педагогічну функцію, підвищуючи емоційну залученість здобувачів освіти, знижуючи психологічні бар’єри та сприяючи формуванню позитивної навчальної мотивації. Простота та мелодійність творів цього напряму допомагають інтегрувати сучасні культурні реалії в освітній процес, роблячи фортепіанне мистецтво доступнішим і ближчим для молодої аудиторії. Водночас виявлено низку загроз, пов’язаних із надмірною орієнтацією на спрощений репертуар, що може призвести до зниження технічного рівня, аналітичної глибини та естетичних критеріїв виконавства. Наукова новизна. Уперше в українському науковому контексті «легкий жанр» розглянуто як педагогічний ресурс подвійної природи — засіб мотивації та водночас виклик академічній традиції. Обґрунтовано методологічну необхідність збалансованого поєднання популярного й класичного репертуару в процесі підготовки музиканта. Практичне значення полягає в можливості використання «легкої» музики як дидактичного інструмента, що сприяє гармонізації емоційного та професійного складника навчання. Висновки. «Легкий жанр» у фортепіанній освіті є ефективним засобом розвитку мотивації та творчої активності за умови його педагогічно виваженого застосування. Оптимальний баланс між емоційною доступністю та академічною вимогливістю забезпечує формування гармонійної, компетентної та духовно зрілої особистості музиканта.
Мета статті — простежити історичні витоки сценічного зооморфізму та антропоморфізму й на прикладах літератури, драматургії та сценічної практики проаналізувати особливості впровадження цих явищ у сучасному акторському мистецтві. Результати дослідження. Зооморфні образи є важливим елементом світової літературної та театральної традиції. Їхнє походження пов’язане з давніми ритуалами та міфологічними уявленнями. Згодом ця традиція закріпилася в античній драматургії як засіб художнього й сатиричного осмислення дійсності. В українських обрядових дійствах, зокрема в різдвяній грі «Коза», тваринні образи також поєднували ритуальну символіку з театралізованими елементами. Надалі ця традиція продовжилася в народних казках і байках, де тварини виступають алегоричними носіями людських якостей і моральних ідей, а також у світовій літературі й драматургії ХХ ст. та на сучасному етапі. Зооморфні образи слугують матеріалом для режисерських і акторських інтерпретацій. Наукова новизна статті полягає в висвітленні символіки та семантики зооморфних образів у контексті історії театру, літератури та сучасної сценічної практики. Автори пропонують для аналізу сценічних образів тварин, наділених людськими рисами, поведінкою та пластикою використовувати поняття «сценічний антропоморфізм», що дає змогу точніше диференціювати специфіку «сценічного зооморфізму». Висновки. Сценічний зооморфізм і антропоморфізм становлять цілісну систему художніх засобів, що має традицію у творчості Леся Курбаса та педагогічній практиці його учнів. У сучасному театрі ці прийоми використовуються як взаємодоповнювальні принципи акторського перевтілення: перший формує пластичну модель поведінки персонажа, тоді як другий забезпечує його психологічне наповнення.
Мета статті — з’ясувати внесок української художниці-авангардистки, сценографки та педагога Олександри Олександрівни Екстер у розвиток образотворчого мистецтва та дизайну. Методологія дослідження базується на поєднанні історичного, біографічного та теоретичного методів, що дозволяє проаналізувати історичні умови розвитку мистецтва початку ХХ ст., визначальні етапи творчого шляху мисткині та особливості її художньої практики. Творчість Олександри Екстер упродовж десятиліть привертає увагу багатьох дослідників. Науковців цікавлять її мистецькі експерименти, інноваційні підходи до сценографії, а також розробки у сфері театрального костюма й декоративного мистецтва. Особливу увагу приділяють внеску О. Екстер у формування нових принципів художнього проєктування простору сцени, що наблизило сценографію до сучасного розуміння дизайну. У деяких джерелах іноді трапляється твердження, що Екстер є представницею російського авангарду. Проте художниця сформувалася в культурному середовищі Києва, де здобула художню освіту та розвивала свою творчу діяльність. Саме в українському мистецькому контексті з'явилися її новаторські підходи до композиції, кольору та конструктивної організації сценічного простору, які суттєво вплинули не лише на український, а й на світовий авангард, зокрема на розвиток дизайну театрального середовища. Результати дослідження полягають у комплексному узагальненні багатогранної діяльності Олександри Екстер як міждисциплінарного феномену, що поєднує образотворче мистецтво, сценографію та дизайн. Встановлено, що її творчість стала важливим чинником оновлення художньої мови авангарду та формування сучасних принципів сценічного простору. Наукова новизна полягає в уточненні ролі Олександри Екстер як представниці українського авангардного середовища та в осмисленні її внеску у формування інноваційних підходів до сценографії й дизайну, що поєднують авангардні експерименти з національною традицією.
Метою статті є осмислення основних проблем морфологічної ідентифікації сфери аудіовізуального в науці на сьогодні. Методологія дослідження ґрунтується на міждисциплінарному поєднанні медіатеоретичного та морфологічного підходів. Насамперед застосовуються зазначені типи аналізу тих суперечностей, які визначають появу основних «проблемних зон» морфологічної ідентифікації сфери аудіовізуального. Результати дослідження. У статті проаналізовано основні суперечності, що виникають у процесі морфологічної ідентифікації сучасних аудіовізуальних форм. Визначено основні чинники морфологічної нестабільності аудіовізуальних форм та окреслено особливості їхньої структурної динаміки в сучасному культурному просторі. Наукова новизна полягає в узагальненні ключових аспектів проблеми морфологічної ідентифікації сфери аудіовізуального у вітчизняному теоретичному дискурсі. Окреслено основні типи гібридизації сучасних аудіовізуальних форм та визначено чинники, що ускладнюють їх морфологічне визначення. Висновки. Встановлено, що сучасна аудіовізуальна сфера характеризується поступовою втратою чітких морфологічних кордонів, зумовленою процесами медіагібридизації, трансформацією моделей авторства та зміною виробничих і комунікативних практик. Виявлено, що існує невизначеність морфологічної одиниці аналізу у сфері аудіовізуального мистецтва та медіавиробництва, зумовлює необхідність переходу від пошуку універсальної одиниці до розробки гнучких, багаторівневих моделей аналізу, які враховують специфіку медіаформ, способів виробництва та режимів рецепції. Досліджені результати зазначеної невизначеності та морфологічної нестабільності сучасної сфери аудіовізуального відкривають можливість для розробки контекстної морфологічної методології, яка поєднує морфологічний аналіз з оновленими підходами, які можуть стати предметом широкої наукової дискусії.
