Комбінація вогнепального ушкодження, впливу низьких температур, крововтрати та застосування турнікетів ускладнює оцінювання життєздатності тканин та потребує використання сучасних методів визначення регіонарної гемодинаміки. Мета роботи – визначити клініко-діагностичні особливості порушень системної та регіонарної перфузії у поранених із бойовою комбінованою холодовою термомеханічною травмою кінцівок у гострому періоді травматичної хвороби. Матеріали і методи. Проведено проспективне клінічне дослідження результатів лікування 111 поранених із бойовою комбінованою холодовою термомеханічною травмою кінцівок, які перебували на лікуванні на Role 2 у 2022–2025 роках. Оцінювали системну гемодинаміку, ступінь загального переохолодження, лабораторні ознаки тканинної гіпоксії та метаболічних порушень, особливості локального статусу ураженої кінцівки. Для визначення стану регіонарної гемодинаміки та тканинної перфузії використано ультразвукову доплерографію та інфрачервону термографію. Статистичне опрацювання даних проведено з використанням параметричних і непараметричних методів аналізу. Результати. Стан під час надходження у 104 (93,6 %) поранених визначено як тяжкий або вкрай тяжкий. Ознаки загального переохолодження виявлено у всіх пацієнтів, температуру тіла нижче ніж 35 °C зафіксовано у 77 (69,4 %) випадках. Артеріальну гіпотензію діагностовано у 48 (43,2 %) поранених, тахікардію понад 100 уд./хв – у 79 (71,2 %), олігурію – у 46 (41,4 %) випадках. Середній рівень лактату крові становив 3,6 ± 1,9 ммоль/л. Ознаки порушення периферичної перфузії кінцівки, зокрема блідість, ціаноз, локальну гіпотермію та порушення чутливості, встановлено у більшості поранених. Виражені порушення венозного відтоку, за даними ультразвукової доплерографії, виявлено у 46 (59,0 %) поранених у тяжкому та вкрай тяжкому стані. Зниження поверхневої температури ушкодженої кінцівки порівняно з інтактною, за даними термографії виявлено у 79 із 86 (91,9 %) поранених, а температурний дефіцит понад 3 °C – у 48 (55,8 %) випадках. Висновки. Бойова комбінована холодова термомеханічна травма кінцівок супроводжується розвитком виражених порушень системної та регіонарної перфузії. Поєднане використання ультразвукової доплерографії та інфрачервоної термографії дає змогу об’єктивізувати ступінь ішемічних змін тканин, оцінити ризик прогресування локального некрозу й оптимізувати лікувальну тактику у поранених із холодово-ішемічними ушкодженнями кінцівок.
Мета роботи – узагальнити сучасні дані щодо механізмів ушкоджень, діагностики та лікування травми черевної порожнини, отриманої внаслідок бойових дій, з акцентом на ефективність сучасних хірургічних стратегій. Матеріали і методи. Проведено наративний огляд наукової літератури з використанням баз даних PubMed, Scopus та Google Scholar за період з 2020 до 2025 року. Відібрано публікації, присвячені бойовій абдомінальній травмі, включаючи дослідження механізмів ушкоджень, діагностичних алгоритмів і лікувальних підходів. Аналіз здійснено з урахуванням клінічної релевантності та якості доказів. Результати. Встановлено, що в умовах сучасних бойових дій переважають уламкові та поєднані ушкодження, що супроводжуються високою частотою поліорганної травми. Основними діагностичними інструментами є FAST (Focused Assessment with Sonography for Trauma) та комп’ютерна томографія, що дають змогу стратифікувати пацієнтів за ступенем тяжкості та визначити тактику лікування. Селективне неоперативне лікування (selective nonoperative management, SNOM) є ефективним у гемодинамічно стабільних пацієнтів без ознак ушкодження порожнистих органів. Хірургія контролю ушкоджень (damage control surgery, DCS) залишається методом вибору при розвитку так званої тріади смерті. Посилюється роль ендоваскулярних втручань (ангіоемболізація, реанімаційна ендоваскулярна балонна оклюзія аорти (resuscitative endovascular balloon occlusion of the aorta, REBOA)) та адаптованих протоколів ERAS (enhanced recovery after surgery). Висновки. Травма черевної порожнини, отримана внаслідок бойових дій, пов’язана з високою летальністю, особливо при поєднаних ушкодженнях. Своєчасна діагностика та диференційований вибір лікувальної тактики (SNOM, DCS, інтервенційні методи) сприяють покращенню результатів лікування. Подальші дослідження мають бути спрямовані на оптимізацію протоколів ведення пацієнтів та адаптацію ERAS до умов бойової травми.
Мета роботи – проаналізувати дані сучасної фахової літератури щодо частоти виявлення та спектра клінічних проявів, факторів ризику, тривалості клінічних ознак та патогенетичних механізмів розвитку Long-COVID у дітей. Матеріали і методи. Проведено літературний пошук у базах даних PubMed і Google Scolar. Пошук здійснили за такими ключовими словами: «Long-COVID», «діти», «коронавірусна хвороба», «COVID-19», «фактори ризику», «коморбідність», «клініка», «діагностика». До дослідження залучено джерела, опубліковані за період 2020–2026 років. Результати. У результаті аналізу наукової літератури встановлено, що більшість дітей після гострого епізоду COVID-19 одужують, проте у певної частини дітей залишаються клінічні симптоми, які впливають на їх повернення до звичної діяльності та відповідають діагнозу Long-COVID. Частота формування Long-COVID і спектр клінічних проявів варіюють у широких межах. Доволі рідко розвивається мультисистемний запальний синдром, який потребує інтенсивної терапії. Доведено наявність таких факторів ризику Long-COVID у дітей, як жіноча стать, більш старший вік, наявність коморбідної патології, насамперед ожиріння, госпіталізація під час гострого періоду та інфікування певним штамом вірусу. Стійкі клінічні ознаки Long-COVID у дітей з часом зменшуються, проте регрес відбувається повільно. Нині сформульовано гіпотези для пояснення механізмів формування Long-COVID у дітей. У цьому аспекті досліджують імунологічні зміни, ендотеліальну дисфункцію, стійкість залишкових вірусних компонентів, що зумовлюють хронічне запалення, мікроемболізацію, мітохондріальну дисфункцію, дисбактеріоз мікробіоти, невідновлене пошкодження тканин, генетичні фактори тощо. Висновки. Наведено сучасні дані щодо частоти виявлення та спектра клінічних проявів, факторів ризику, тривалості клінічних ознак і патогенетичних механізмів розвитку Long-COVID у дітей як нової проблеми. Узагальнення даних щодо клінічних проявів Long-COVID і розуміння ймовірних патогенетичних механізмів розвитку цього патологічного стану сприятиме підвищенню ефективності ранньої діагностики та, відповідно, ранньому призначенню лікування. Обґрунтовано важливість міждисциплінарного підходу до вирішення нової проблеми.
Мета роботи – оцінити діагностичну цінність дерматоскопії в поєднанні з гістопатологічним дослідженням при пігментному червоному плоскому лишаї з атиповою локалізацією. Матеріали і методи. Представлено клінічний випадок пігментного ураження шкіри підколінної ямки. Проведено клінічний огляд, дерматоскопію, лабораторні та серологічні дослідження, гістопатологічну верифікацію. Результати. Дерматоскопічно виявлено дифузну сіро-коричневу пігментацію з характерними елементами сітки Уікхема, без ознак меланоцитарної проліферації, атипового пігментного чи судинного патерну. За даними гістопатологічного дослідження встановлено інтерфейсний дерматит із порушенням дермоепідермального з’єднання та вираженим пігментним нетриманням, що відповідає пігментній формі червоного плоского лишаю. Сукупність клінічних, дерматоскопічних і морфологічних ознак дала змогу виключити злоякісні меланоцитарні новоутворення, зокрема меланому in situ, а також постзапальну гіперпігментацію, фіксовану медикаментозну еритему, мігруючу еритему та попелястий дерматоз. Додатково серологічно виявлено HCV-інфекцію, яку можна визначити як системний імунний тригер розвитку захворювання. Висновки. Комплексний діагностичний підхід із поєднанням дерматоскопії та гістопатологічної верифікації є вирішальним у диференційній діагностиці пігментного червоного плоского лишаю, особливо при атиповій локалізації, оскільки дає змогу своєчасно виключити злоякісні новоутворення шкіри, запальні та інфекційні дерматози, а також виявити асоційовані системні чинники
The superficial parasternal intercostal block (SPIPB) has been used as a component of multimodal analgesia (MMA) in cardiac surgery. However, the impact of SPIPB on intraoperative hemodynamics and oxygenation status in patients remains insufficiently studied. Aim. To evaluate intraoperative changes in hemodynamics and oxygenation status in cardiac surgery patients using bilateral superficial parasternal intercostal block as a component of multimodal analgesia. Materials and methods. The study included 107 patients (mean age 60.3 ± 11.1 years) undergoing cardiac surgery with median sternotomy under cardiopulmonary bypass (CPB). Patients were allocated to two groups according to the MMA protocol: group 1 (n = 76) received fentanyl, paracetamol, lidocaine, and ketorolac; group 2 (n = 31) received bilateral SPIPB with paracetamol, lidocaine, and ketorolac, with fentanyl administered on demand. Systemic and central hemodynamic parameters were compared between the groups; oxygen delivery index (DO2I) and oxygen consumption index (VO2I) were calculated; and the use of vasoactive / inotropic agents was analyzed. Statistical processing was performed using Statistica and Microsoft Excel 2013. Results. At baseline, mean arterial pressure (MAP) and heart rate (HR) did not differ significantly between the groups (MAP: 92.6 ± 11.3 mmHg vs 83.7 ± 12.3 mmHg; HR: 75.0 ± 10.5 bpm vs 69.0 ± 13.8 bpm). At the sternotomy stage, systolic arterial pressure and HR decreased in group 2 (106.0 [102.0; 123.0] mmHg and 62.0 [54.0; 70.0] bpm) and increased in group 1 (132.0 [127.5; 138.5] mmHg and 84.5 [76.0; 91.0] bpm), respectively (p < 0.001). At the end of the operation, HR did not differ between the two study groups (p = 0.307), whereas systolic arterial pressure was lower in group 2 (p = 0.0057). At stages 4–7, MAP and HR values in group 1 exceeded those in group 2 by an average of 3–17 mmHg and 8–14 bpm (p < 0.001). Dopamine and/or noradrenaline were used less frequently in group 2, although doses did not differ significantly. After SPIPB, a non-significant decrease in stroke volume, cardiac output, and cardiac index was observed in group 2 (approximately 1.2-fold), whereas these parameters increased approximately 1.1-fold in group 1. Left ventricular ejection fraction was numerically but not significantly higher in group 2 after block placement (59.0 [48.0; 67.0] % vs 55.5 [48.0; 64.0] %, p = 0.549), and significantly higher at the end of surgery (72.0 [65.0; 76.0] % vs 67.0 [56.0; 71.5] %, p = 0.0005). DO2I in group 2 was higher than in group 1 at baseline (p = 0.001) but did not differ between groups at the end of surgery (p = 0.759). VO2I was comparable between groups before CPB (117.0 [113.0; 134.0] vs 114.0 [102.0; 143.0] ml·m-2·min-1, p = 0.533) and after CPB (108.0 [96.5.0; 110.0] vs 101.0 [84.0; 126.0] ml·m-2·min-1, p = 0.207). Conclusions. Bilateral SPIPB effectively prevents arterial hypertension and tachycardia at the sternotomy stage; however, its hemodynamic effect diminishes by the end of surgery. The block does not significantly affect the oxygen delivery or consumption indices in patients undergoing cardiac surgery via median sternotomy.
