У статті проаналізовано науково-дослідницьку роботу запорізьких авіадвигунобудівників, що базувалася на співпраці з академічними установами, науковими закладами та організаціями відповідної галузі. Серед них — Науково-дослідний інститут експлуатації та ремонту техніки Військово-повітряних сил, Інститут електрозварювання імені Є. О. Патона, Державний інститут технічної інформації, Центральний інститут інформації технології машинобудування, Науково-дослідний інститут технології машинобудування, Науково-дослідний інститут Цивільного повітряного флоту, Центральний інститут науково-технічної інформації з автоматизації та машинобудування, Харківський державний інститут мір і вимірювальних приладів та інші. З’ясовано, що завдяки спільній роботі з науково-дослідними закладами вдалося покращити продукцію Запорізького моторобудівного заводу (нині АТ «Мотор Січ»). Проаналізовано внесок Державного констуктурського бюро №478 (нині ДП «Івченко-Прогрес»), яке 1958 р. набуло статусу окремої структурної одиниці. Розглянуто внесок фахівців із авіадвигунобудування в удосконалення виробництва, технологій завдяки раціоналізаторським пропозиціям висококваліфікованих працівників. Зокрема, це стосується покращення характеристик двигуна АІ-20. Досліджено спільні зусилля в розробленні авіаційних двигунів із Запорізьким проєктно-конструкторським технологічним інститутом, створеним на базі Запорізького трансформаторного заводу 1960 р. Розглянуто перший етап роботи над авіадвигуном Д-36 у співпраці з Центральним інститутом авіаційного моторобудування, Всесоюзним інститутом авіаційних матеріалів і Національним інститутом авіаційних технологій. Розкрито роль закладів вищої освіти (ЗВО), внесок науково-педагогічних працівників у розроблення нових матеріалів для галузі авіадвигунобування. Висвітлено важливе значення ЗВО у підготовці кадрів для авіадвигунобудівної промисловості.
У статті висвітлено формування та збереження фонду «Канцелярія Миколаївського військового губернатора» у Державному архіві Миколаївської області, який охоплює документи з початку ХІХ до початку ХХ ст. Досліджено архівну політику Російської імперії, ключові адміністративні зміни у Причорномор’ї та вплив на архівні фонди подій, таких як «паперовий голод» 1920–1930-х рр. і Друга світова війна. Розглянуто передачу частини документів до Ленінграда разом із Чорноморським центральним військово-морським архівом, а також часткову втрату матеріалів у роки війни. Виявлено частину документів, передану до Центрального державного історичного архіву України у м. Київ, де вони зберігаються в складі фонду № 356. Встановлено, що фонд залишається важливим джерелом для вивчення військової, цивільної й адміністративної історії Півдня України у XIX ст. Проаналізовано заходи зі збереження архівних документів, наповнення справи фонду і сучасні ініціативи щодо оцифрування документів.
У статті комплексно проаналізовано конфесійну політику Російської імперії на анексованих польських землях у другій половині ХІХ ст. у контексті післяповстанської інтеграції Привіслянського краю. Вихідною передумовою дослідження є поразка Січневого повстання 1863–1864 рр., після якої імперський уряд узяв курс на остаточну ліквідацію автономних інституцій Королівства Польського та його повну інкорпорацію до загальноімперського політичного, адміністративного й культурного простору. В цьому процесі важливе місце посідала конфесійна політика як складова ширшої стратегії русифікації та уніфікації. Проаналізовано основні напрями та механізми реалізації імперської конфесійної політики, зокрема обмеження діяльності Римо-католицької церкви, підпорядкування церковних структур державному контролю, підтримку та інституційне посилення Російської православної церкви, а також використання релігійного чинника як інструменту політичної лояльності. Показано, що ліквідація унійної церкви, трансформація конфесійної мережі та цілеспрямоване насадження православ’я були важливими складовими імперської асиміляційної політики. Особливу увагу приділено ролі православної церкви як провідника імперської ідеології, що сприяла формуванню нових ідентифікаційних моделей населення регіону. З’ясовано, що конфесійна політика Російської імперії була системна й багатовимірна, поєднуючи адміністративно-правові інструменти, репресивні заходи та ідеологічний вплив. Її реалізація сприяла поступовому витісненню польських національно-релігійних традицій та інтеграції регіону до імперського простору, однак водночас зумовлювала зростання соціальної напруги й опору місцевих мешканців. У підсумку доведено, що конфесійна політика була ключовим елементом імперських асиміляційних практик, відіграючи визначальну роль в уніфікації анексованих польських територій.
У статті розглянуто низку проблем, дотичних до літописної традиції на теренах середньовічної Волині. Основну увагу в публікації приділено питанню про зв’язок володимирського владики Васіана (очолював єпархію у 1486–1497 рр.) із розвитком місцевого літописання. Йдеться передусім про фрагменти ще вкрай недостатньо дослідженого Волинського короткого літопису, які містять цінні відомості з історії регіону кінця XV ст. Докладно проаналізовано гіпотезу про Васіана як замовника знаменитого Радзивіллівського літопису — унікальної історичної пам’ятки з численними мініатюрами, які ілюструють події від початків Русі до XIII ст. Похідною від цієї гіпотези є ідея стосовно скрипторія волинського князя Володимира Васильковича як місця, де були створені протограф Радзивіллівського літопису та Троїцький список хроніки Георгія Амартола. Обидва концепти було розглянуто з залученням широкого кола історичних джерел і дотичних наукових праць, подеколи замовчуваних; у результаті з’ясовано, що вказані уявлення є абсолютно безпідставними.
У статті досліджено пропагандистську кампанію чорносотенців спільно з кліром Російської православної церкви, спрямовану на дискредитацію австро-угорських та німецьких військових, представників українського національно-визвольного руху під час Першої світової війни, що віддзеркалилося на сторінках їхніх пресових органів. Об’єктивний аналіз циклу публікацій, які союзники оприлюднили на сторінках «Волынских епархиальных ведомостей» — офіційного пресового органу Волинської єпархії Російської православної церкви, спрямованих проти австро-угорських та німецьких військових, яких регулярно звинувачували у «знущаннях» з цивільних, насамперед русофілів, православних священників та військовополонених тощо, дає змогу з’ясувати особливості пропаганди імперської влади під час Першої світової війни. Така пропаганда мала чітко визначену мету: сформувати в очах громадськості образ кровожерливих і безжальних австро-угорських та німецьких військових, які систематично дискримінували цивільних православних у Галичині, що входила до складу Австро-Угорщини. З початку воєнних дій, відповідно до розпоряджень органів влади, у Галичині заарештовували та ув’язнювали, а в окремих випадках і страчували православних інтелігентів-русофілів та священників, яких часто звинувачували у співпраці з Російською імперією. Звинувачення в тероризуванні москвофілів та православних Галичини стосувалися також українців у складі австро-угорської армії. Імперська чорносотенна пропаганда мала завданням звеличувати «подвиги» російських солдатів і «демонізувати» австро-угорських і німецьких військових. На сторінках пресових органів, які переубвали під впливом союзників, публікувалися статті на відповідну тематику, а суспільству нав’язувалася відповідні погляди. В публікаціях подібного змісту багато уваги приділялося висвітленню «знущань» німецьких та австро-угорських військових із православних священників, що потрапляли до них у полон. Окрім того, союзники й православний клір активно порушували тему навмисного руйнування православних храмів та їх плюндрування з боку ворожих військових. У низці статей з цієї тематики детально охарактеризовано саме такі дії ворожих військ, проте в більшості з них не вказано населених пунктів, де це відбувалося, що цілком логічно наводить на певні роздуми стосовно правдивості викладеної інформації.
У статті досліджено становлення та діяльність подільських профспілок у 1920-ті рр. та проаналізовано специфіку профспілкового будівництва в регіональному вимірі. Простежено, що профспілковий рух на Поділлі був виражено аграрно-індустріальним, а основна його активність була зосереджена навколо цукрової, харчової й кустарно-ремісничої галузей. Вивчено структурні та функціональні зміни у спілках з введенням нової економічної політики, проаналізовано відносини між профспілками, партійними осередками й органами влади. Розглянуто діяльність профспілкових організацій у суспільно-політичному житті краю: участь в організації виборчих, агітаційно-пропагандистських кампаній та формуванні кадрової політики. Показано трансформацію профспілок у 1920-х рр., їх централізацію та етизацію, перетворення на один із важелів ідеологічного впливу на мешканців Поділля в умовах формування адміністративно-командної системи. Висвітлено участь профспілкових організацій у захисті економічних інтересів працівників, вирішенні їхніх матеріальних і соціальних проблем, забезпеченні охорони праці та відпочинку, культурно-освітній роботі. Доведено, що профспілкове будівництво на Поділлі в досліджуваний період було суперечливе: з одного боку, відбувалося організаційне зміцнення спілок та їх зосередження на реальному забезпеченні соціально-економічних прав робітників, з іншого — посилення ідеологічного контролю з боку держави поступово нівелювало захисну функцію профспілкових організацій.
Запит на вивчення колоніальних практик російської і радянської імперій і визначення статусу України у їх складі було сформовано ще до розпаду СРСР 1991 р. Адже для більшості населення колишніх радянських республік підставою для виявлення політичної волі до державного суверенітету стало усвідомлення окремішності національної історії, що її ретельно приховував Союзний центр у Москві. Крах Радянського Союзу і проголошення незалежності України сприяли появі інтересу науковців до вивчення теми колоніального минулого. Позаяк всебічне дослідження статусу України у складі СРСР усе ще відсутнє, є нагальна потреба у проведенні аналізу історіографії теми задля з’ясування сучасного стану і перспектив дослідження радянської колоніальної політики в Україні та її наслідків.
В результаті монгольської навали 1241–1242 рр. Угорське королівство зазнало великих людських втрат і руйнувань, проте угорці вивчили уроки попередньої військової кампанії та вжили дієвих кроків до покращення обороноздатності держави. 1285 р. монголи повторили спробу напамти, однак нова військова кампанія проходила зовсім за іншою стратегією, ніж попередня, і її результати для монголів були більш ніж скромними. Досі немає чітких відповідей на те, яку мету ставили перед собою монголи, вкотре атакувавши Угорське королівство — чи були події 1285 р. масштабним наступом, чи авантюрою, чи великим грабіжницьким набігом? Статтю присвячено розгляду передумов, тактики сторін, перебігу бойових дій і наслідків військової кампанії монголів проти Угорського королівства 1285 р. Окремо проаналізовано опір населення, дії королівської влади та звинувачення монарха у співпраці з агресором. Доведена ефективність нової оборонної стратегії угорців. Розглянуто наслідки військової кампанії 1285 р. для Угорського королівства та Монгольської Імперії. Чергове монгольське вторгнення до королівства дало поштовх серйозним суспільно-політичним і культурним змінам — посилився вплив великих феодалів та місцевих еліт, зменшився вплив королівської влади, відбулися зміни в оборонному зодчестві, змінилися харчові звички угорців — з їхнього раціону практично зникла конина.
У статті розкриваються погляди українських, європейських, американських, канадських та британських інтелектуалів (істориків, політологів, філософів, юристів тощо) на характер повномасштабної війни Росії проти України. Досліджено, що більшість українських інтелектуалів відстоюють ідею геноцидної війни. Вони чудово розуміють проблематичність юридичного доведення злочину геноциду, але враховують довгу та складну історію українсько-російських відносин та випадки геноциду проти українців. Виявлено, що європейські, американські, канадські та британські інтелектуали не одностайні у висновках. Історики, які досліджують історію Східної Європи (Е. Фінкель, Т. Снайдер, А. Епплбаум), схильні вважати, що війна Росії проти України змінилася, перетворившись з колоніальної на геноцидну. Таку саму думку висловлюють деякі юристи, а також експерти неурядових дослідницьких організацій: Genocide Watch, New Lines Institute for Strategy and Policy, Raoul Wallenberg Center for Human Rights. З іншого боку, багато інтелектуалів закликають до обережності у висновках, наголошуючи на необхідності збору доказів, щоб довести не лише факти насильства, а й наміри вчинити геноцид. Для них поняття «воєнні злочини», «злочини проти людяності», «війна на знищення», «жорстока агресивна війна» є більш прийнятними для характеристики подій в Україні. Водночас науковці розуміють, що всі ці терміни не завжди співвідносяться з реальністю, оскільки війна все ще триває і щодня з’являються нові факти, які не завжди можна пояснити зазначеними поняттями.
У статті на основі архівних матеріалів досліджено діяльність Київського товариства з нагляду за паровими котлами у контексті технічної модернізації промисловості українських губерній на початку ХХ ст. Проаналізовано організаційну структуру Товариства, професійний склад його інженерних кадрів і територіальну сферу діяльності, що охоплювала Київську, Волинську, Подільську, Чернігівську й Полтавську губ. Особливу увагу приділено практичним аспектам роботи організації: гідравлічним випробуванням, внутрішнім та зовнішнім оглядам котлів різних систем (Мен’є, Фербера, Шухова та ін.), а також консультативній допомозі з оптимізації парового господарства. Доведено, що діяльність Товариства виходила за межі суто технічного нагляду. Виявлено й охарактеризовано напрями соціальної відповідальності організації, зокрема впровадження системи страхування інженерів, заснування іменної стипендії у Київському політехнічному інституті та активну благодійну діяльність у роки Першої світової війни. Зроблено висновок про визначальну роль подібних громадських технічних організацій у забезпеченні промислової безпеки та підвищенні загальної культури експлуатації складної техніки в Україні.
Данило Щербаківський посідає особливе місце в історії української етнографії та музейної справи як дослідник, науковець і музейний діяч, чия діяльність суттєво вплинула на становлення національної школи етнології та розвиток музейної справи в Україні. Його багатогранна спадщина, що охоплює наукові дослідження народного мистецтва, історії культури, археології та музейного менеджменту, досі залишається малодослідженою і потребує ґрунтовного аналізу. Особливого значення набуває дослідження його методологічних підходів і концепцій збереження культурної спадщини у контексті сучасних викликів цифровізації та глобалізації культури. Метою статті є комплексне дослідження біографічного контексту, наукової діяльності та внеску Данила Щербаківського у розвиток української етнографічної науки та музейної справи, а також аналіз його методологічних підходів і визначення впливу на подальший розвиток етнографії та музейної роботи в Україні. У результаті дослідження було детально висвітлено життєвий шлях і наукову діяльність Данила Щербаківського, встановлено значення його праць у галузі української етнографії та історії народного мистецтва. Проаналізовано внесок у розвиток музейної справи, включаючи принципи формування колекцій і побудови експозицій, що стали основою для національної музейної системи. Виокремлено методологічні підходи, які включають комплексний аналіз матеріалів, типологізацію, історико-культурний контекст, дослідження технологічних аспектів і символіки. Визначено довготривалий вплив його діяльності на розвиток української етнографії, музеєзнавства та культурної політики.
Реформування православного літургійного життя в міжвоєнній Польщі стало ключовим інструментом розриву з російською імперською спадщиною. Проблема дослідження полягає у суперечливості впровадження українізації на рівні парафій через опір консервативних церковних кіл і державний тиск. Гіпотеза ґрунтується на тому, що трансформація богослужбових практик Волинсько-Кременецької єпархії стала одним з визначальних чинників формування української національної ідентичності. Доводиться, що боротьба за рідну мову і збереження старого стилю літургійного життя була невід’ємним елементом протистояння асиміляційній політиці Другої Речі Посполитої.
У статті проаналізовано духовно-світоглядну позицію священника Василя Романюка в умовах державно-церковних відносин у СРСР другої половини ХХ ст. Поставлено проблему морального вибору православного духовенства між конформізмом і формами релігійного та громадянського спротиву. На основі документів особового походження і публіцистики обґрунтовано, що світогляд і діяльність В. Романюка становили послідовну альтернативу пристосуванню до радянської релігійної політики.
У статті проаналізовано, як радянський режим використовував відкриття побутових кримінальних справ проти учасників українського дисидентського руху в другій половині 1970‑х рр. Простежено особливості фабрикування кримінальних справ проти дисидентів із шістдесятницького середовища в середині 1970‑х рр, досліджено застосування цього методу під час розправи над активістами Гельсінського руху наприкінці 1970‑х рр., вивчено участь Комітету державної безпеки (КДБ) в організації репресій.
Статтю присвячено соціально-побутовому забезпеченню студентів медичних інститутів України у 1944–1950 рр. Метою є реконструювати умови проживання, харчування та соціального забезпечення в період післявоєнної відбудови. Гіпотеза дослідження полягає в припущенні, що поєднання державної підтримки та внутрішніх ресурсів медичних інститутів могло відігравати визначальну роль у стабілізації соціально-побутових умов студентства в післявоєнний період. Джерельну основу становлять матеріали ЦДАВО України. Встановлено поступове відновлення інфраструктури за збереження хронічного дефіциту ресурсів.
У статті окреслено життєвий шлях Трохима Шангірея — козака Чорнухинської сотні Лубенського полку, конюшого Києво-Софійського кафедрального монастиря, який після постригу став ченцем Києво-Золотоверхого Михайлівського монастиря під ім’ям Товія. Проаналізована справа 1749–1751 рр. про повернення 30 руб. боргу Товії Шангірею від диякона Михайла Павловського, в якій на певному етапі інтереси позивача представляв Григорій Сковорода. Наведені аргументи на користь близького родства Трохима (Товії) Шангірея та Григорія Сковороди. Висловлено гіпотезу щодо участі Шангірея у фінансовій підтримці Григорія Сковороди часів його навчання в Києво-Могилянській академії.
Стаття присвячена історіографічному аналізу проблеми кирило-мефодіївського походження церковної традиції та еклезіального устрою середньовічного Галича та Галицької землі в інтерпретації греко-католицького священника, історика Церкви, мовознавця, архівіста, громадського діяча, Антонія Петрушевича. Розглянуто наукові праці галицького вченого за 1853–1884 рр., які прямо чи опосередковано стосувалися найважливіших аспектів раннього воцерковлення спільнот Карпато-Дністровського регіону, як вважав Петрушевич, у «греко-слов’янському обряді» наприкінці ІХ — в середині ХІІ ст. На противагу репрезентованим поглядам галицького історика ХІХ — початку ХХ ст. автори підкреслюють дуже обмежений, неінституалізований і, як наслідок, нетривалий вплив кирило-мефодіївської традиції на воцерковлення мешканців окреслених теренів, одержавлення й загальна християнізація яких були дуже повільні й розтягнулися щонайменше до середини ХІІ ст.
У статті проаналізовано діяльність київської фото-літо-типографії С.В. Кульженка (1864–1906 рр.) як потужної соціально-економічної інституції в умовах індустріальної модернізації. Крізь призму концепцій «друкарського капіталізму» Б. Андерсона, «банального націоналізму» М. Білліга та «матеріальності книги» А. Сміта досліджено роль підприємства у конструюванні «уявлених спільнот» та модерної ідентичності мешканців міста. На основі свідчень сучасників (А. Антоновича, П. Голубовського, О. Лазаревського, В. Цеховської та ін.) реконструйовано етапи технологічної еволюції: від впровадження парових двигунів до електрифікації та складних ілюстративних технік. Проведено порівняльно-історичний аналіз показників фірми з лідерами галузі (І. Ситіним, О. Голіке), що дало змогу верифікувати статус С. Кульженка як «якісного лідера» та регіонального гегемона в елітарній ніші художнього друку. Виявлено «організаційну дихотомію» та «парадокс соціального управління», за яких раціоналізація праці (відділ розбору шрифтів) та високі технологічні стандарти поєднувалися з соціальною напругою (страйки 1903 р.) та незадовільними санітарно-гігієнічними умовами. Доведено, що видавничі проєкти фірми сформували візуальний канон Києва, перетворивши книгу на складний продукт індустріальної системи та інструмент соціальної інтеграції.
У статті проаналізовано заходи зі збереження та актуалізації нерухомих об’єктів культурної спадщини міста Луцька в 1990-х рр. — першої чверті ХХІ ст. Увага звертається на реалізацію державної політики у галузі охорони пам’яток; упровадження норм вітчизняного законодавства, зокрема щодо обліку об’єктів культурної спадщини, розробки історико-архітектурного опорного плану міста; втілення низки програм, що сприяли охороні нерухомих пам’яток, їх інтеграції в соціокультурне життя громади. Проаналізовано сильні й слабкі сторони пам’яткоохоронних заходів, сформульовано практичні рекомендації щодо подальшої ефективної охорони та використання нерухомої культурної спадщини обласного центру Волинської обл.
Стаття присвячена дослідженню діяльності Союзу Польського Харцерства (ZHP) у Галичині на початку ХХ ст. Метою роботи є аналіз ідейно-програмних засад, організаційної структури та виховних практик харцерського руху, а також визначення його ролі у формуванні громадянської позиції та національної самосвідомості польської молоді. У дослідженні розглянуто адаптацію європейських скаутських принципів до польських національних і культурних умов, що відбувалася в середовищі харцерського руху. Особливу увагу приділено еволюції виховних практик, зокрема таборуванню, інструкторській підготовці та дисциплінарним формам організації молоді в контексті суспільно-політичних трансформацій регіону — від функціонування в межах Австро-Угорської монархії до участі членів організації у відновленні польської державності. Окремо проаналізовано механізми формування національної самосвідомості польської молоді через програмні документи, публікації часопису «Harcmistrz» та символічні практики, зорієнтовані на ідею служити Батьківщині. Також розглянуто значення парамілітарної складової в діяльності СПХ, зокрема її роль у підтримці мобілізаційної готовності молоді та участі членів організації в оборонних заходах.У підсумку охарактеризовано інституціоналізацію Союзу Польського Харцерства та його інтеграцію в державну освітньо-виховну політику міжвоєнної Польщі, що дає змогу розглядати цю організацію як важливий інструмент формування громадянської активності, патріотичних цінностей та національної ідентичності молодого покоління.
