У статті досліджено сутність і ключові складники концепції “терористичної війни” РФ на основі аналізу історичних воєнних конфліктів і їхньої трансформації у війнах сучасності. Метою роботи є розкриття природи і структури терористичної війни, зокрем,а терору, спрямованого на знищення об’єктів критичної інфраструктури, а також використання кримінального середовища у бойових діях. Проведено історичні паралелі між минулими та сучасними війнами та збройними конфліктами. Методологічну основу дослідження становлять принципи об’єктивності, історизму, системності, верифікації, ціннісної орієнтації та науковості; застосовано проблемно-пошуковий, проблемно-тематичний і хронологічний методи. Наукова новизна полягає у тому, що вперше в українській історіографії здійснено спробу аналізу апробації складників російської концепції “терористичної війни”, сформованої військовим керівництвом РФ як вторинне калькування іноземних воєнних теорій і практик, із демонстрацією її реалізації у контексті світової воєнної історії. У висновках підкреслюється, що терористична війна є формою бойових дій із залученням іррегулярних формувань, до складу яких здебільшого входить асоціальний маргіналітет. Її метою є підтримання перманентного стану війни, дестабілізація, руйнування та параліч політичних, соціальних і економічних інститутів держави й суспільства, проти яких вона ведеться. Ключові слова: терористична війна, тактика «випаленої землі», енергетичний терор, криміналітет, приватні військові компанії, російсько-українська війна, міжнародне гуманітарне право.
Актуальність дослідження визначається змінами останніх десятиліть у ставленні до зображальних джерел, коли інтелектуальна активність спонукала дослідників “віднаходити” своє джерело. Переорієнтація дослідницьких пріоритетів зумовила визнання академічною спільнотою документальних поштівок і їхніх листовних повідомлень як вагомих джерел з великим потенціалом для розуміння духовного та матеріального життя, буденних практик і менталітету громадянства відповідної епохи. Метою статті є окреслення господарської діяльності, особливостей буденних практик, взаємин із навколишнім світом представників єврейських громад у регіоні східної ділянки російсько-австрійського пограниччя на зламі ХІХ – ХХ ст. Основним джерелом слугували майже 400 документальних листівок із приватних і музейних колекцій, виданих в 1896 – 1918 рр. Методологія дослідження ґрунтується на застосуванні аналітично-синтетичного, історико-культурної атрибуції, іконографічного й методу порівняльного аналізу. Наукова новизна полягає у розширенні уявлення про господарську діяльність й повсякденні практики єврейського населення російсько-австрійського порубіжжя наприкінці ХІХ ст., напередодні та в роки Першої світової війни. Висновки. Іконографія поштівок репрезентує повсякденний візуальний світ єврейського населення російсько-австрійського пограниччя, їх особисті свідчення та відкриває можливості вивчення їх культури, господарської діяльності і повсякденних практик. Їх зображення підтверджує, що центром життя єврейських громад була синагога, а найвищим законом – релігійні обряди, які стосувалися всіх членів громад. Про беззаперечний авторитет рабинів свідчать їхні портрети й види їхніх резиденцій на поштівках. Їх зображальний ряд засвідчує важливу роль єврейських підприємців у розвитку економіки пограниччя імперій у межах суміжних регіонів, візуалізує економічну активність єврейського капіталу в цукровій, борошномельній, деревообробній, цегельній промисловості прикордонних губерній Росії, що сприяло завершенню промислового перевороту в регіонах порубіжжя – Волині, Поділля, Буковини й Східної Галичини. Це сприяло розвитку транспортної інфраструктури, прискорювало урбанізаційні процеси та зумовило чисельне переважання євреїв серед жителів міських поселень стикового прикордоння двох імперій. Зображення поштових листівок зафіксували національний колорит, дозвілля, побут, традиційне вбрання та повсякденні практики членів єврейських громад; підтвердили владу і лідерство чоловіка в родині, хоча жінка приймала ключові рішення, дбала про дотримання іудейських принципів, забезпечувала повсякденні потреби. Вони також зафіксували, що охочі звільнитися від влади родини й громади зрікалися традицій і зазнавали осуду. Внаслідок антисемітизму та єврейських погромів відбувалася еміграція єврейського населення західних губерній у країни американського континенту. Водночас зображальний ряд поштових листівок періоду Першої світової війни засвідчив, що навіть у буремні роки члени єврейської громади міст, долаючи усілякі труднощі і перешкоди, продовжували усталені економічні й повсякденні практики. Ключові слова: євреї, єврейське населення, австро-російське прикордоння, поштівка, документальна листівка, зображальне джерело.
Роботу присвячено системному дослідженню історіографічно-методологічної генези наукової думки про українське село та аграрні відносини починаючи з 1950-х рр. до початку третього десятиліття ХХІ ст. Метою дослідження є комплексний аналіз трансформації концептуальних засад та етапів історіографічно-методологічного осмислення українського села у другій половині ХХ – на початку ХХІ ст., а також виявлення вектору розвитку дослідницьких орієнтирів від класичних радянських підходів до сучасних практик історичної науки. Методологія дослідження спирається на принципи історизму, науковості, верифікації, авторської об’єктивності, на використання історичного, інституційного, системного та проблемно-хронологічного методу, а також методів порівняльного судження і узагальнювального умовиводу. Наукова новизна. У дослідженні здійснено чітке розмежування та обґрунтування трьох якісно відмінних етапів історіографічно-методологічного осмислення теми: радянського, що характеризується ідеологізацією та дотриманням марксистсько-ленінського формаційного підходу, перехідного з притаманними йому деідеологізацією і національно орієнтованим підходом, а ткожа сучасного, для якого характерними стали методологічний плюралізм, міждисциплінарність та синергетика. Висновки. Трансформація історіографічного осмислення українського села протягом середини ХХ – початку ХХІ ст. пройшла шлях від ідеологізованої формаційної парадигми до людиноцентричної та міждисциплінарної стратегії вивчення цієї колиски української історії. Означений процес реалізувався через три послідовні етапи, кожен з яких характеризується докорінною зміною методологічного інструментарію та суттєвим розширенням інтелектуальних горизонтів дослідників. Перший етап – радянський, який відомий як період, коли історіописання було методологічно обмеженим і викривленим. Історики-аграрники зосереджувалися єдино на «успіхах» колгоспно-радгоспної системи (зростання виробництва, механізація, «зближення міста і села»), повністю замовчуючи трагедії, які спіткали українське село протягом ХХ ст. Це призвело до створення ідеологічно заангажованого образу села, що порушувало один із найголовніших методів дослідження історії – метод об’єктивізму. Другий етап – перехідний, під час якого відбувся історіографічно-методичний злам. У кінці 1980 – на початку 1990-х рр. завдяки роботам Л. Беренштейна, С. Кульчицького, П. Панченка та інших істориків-аграрників, започатковано процеси деідеологізації та руйнування радянських міфів. Головний акцент було зміщено на критику колгоспної системи та переосмислення трагедій українського селянства. Третій етап – сучасний, який характеризується методологічним плюралізмом та міждисциплінарністю. Сьогодні актуалізуються дослідження, сфокусовані на людському вимірі трансформаційних змін, менталітеті селянства, екологічних чинниках та культурних перетвореннях. Сучасна історична школа прагне впровадити світові тенденції, щоб перейти від обмеженого реферативного опису фактів до ґрунтовного осмислення ролі селянства як важливого компонента української нації у модернізаційних проектах. Ключові слова: історіографія, методика, аграрна історія, селянство, міждисциплінарний підхід, синергетика.
рецензія на видання: Безлюдна І. Діти-сироти повоєнної УРСР: повсякденність, виклики та адаптація (друга половина 1940-х – перша половина 1950-х рр.). Київ: Інститут історії України НАН України, 2025. 232 с., іл.
Мета дослідження – на основі архівних і опублікованих матеріалів, наукових праць з’ясувати становлення Львівського театру опери і балету в складних умовах примусового насадження більшовицької ідеології, поширення доносів, принижень, арештів, репресій, депортацій, терору 1939 – 1941 рр.; простежити реальне становище акторів, кадрове, фінансове, ідеологічне, матеріально-технічне та інше забезпечення. Методологія дослідження побудована на соціокультурному та біографічному підходах, принципах історизму, науковості, об’єктивності, системності із застосуванням загальнонаукових (синтез, аналіз, узагальнення), спеціальних (історико-порівняльний, історико-типологічний, герменевтичний) іспецифічних (системний, просопографічний) методів. Наукова новизна зумовлена введенням до наукового обігу досі невідомих архівних документів, указів й постанов державних структур УРСР, маловідомих праць, спогадів та публікацій, що дають змогу простежити конкурентну боротьбу між театральними трупами Галичини за приміщення театру, побачити реальне становище і позицію акторів, роботу дирекції тощо. Висновки. Окупаційна більшовицька влада для пропаганди своїх політичних ідей великого значення надавала діяльності закладів культури і мистецтва Західної України. Серед них, у Львові, провідне місце належало колишньому міському Великому театру, який з приходом радянської влади було націоналізовано з усім майном. Тоді він отримав назву Львівський державний театр опери і балету. Вперше за багато віків в українців появилася велика надія мати свій національний театр. Проте дуже скоро до складу театральної трупи набрали єврейських, польських та декілька українських артистів. Штатний cклад театру також поповнили прибулі з різних міст СРСР радянські актори, вокалісти, хормейстери, балетмейстери, хореографи, дирегенти та інші фахівці високого мистецтва. Очолив театр російськомовний комуніст О. Гольцман, а Я. Полянський став керівником партійної організації. До театру були прикріплені штатні співробітники НКВС, які прискіпливо “опікувалися” кадрами та їхніми родинами, постановками, контролювали ідейну чистоту колективу тощо. Логічним продовженням радянської окупації стали доноси, арешти, розправи, депортації. Жодної української національної вистави у сезоні 1940 року театр не поставив, обмежившись російською, радянською та європейською класикою. Серед інших лише одну українську постановку запланували на 1941 рік, але війна і німецька окупація стали новим орієнтиром й каталізатором в діяльності театру. Ключові слова: Львівський театр опери та балету, культура, мистецтво, перформенс, вистава, артисти, репресії.
