Мета: визначити вікові особливості довгострокової динаміки морфофункціонального стану періунгвальної зони при регулярному проведенні комбінованого манікюру. Об’єкт дослідження: стан кутикули та навколонігтьових тканин в осіб різних вікових груп. Проведено 6-місячне проспективне спостереження з грудня 2025 до травня 2026 р. за участю 164 осіб віком 18–60 років, розподілених на 4 групи: 18–25, 26–35, 36–45 та 46–60 років. Оцінювали сухість кутикули, гіперкератоз, мікроушкодження, знижену еластичність, нерівномірність текстури шкіри, інтегральний індекс морфофункціонального стану періунгвальної зони та стабільність декоративного покриття. Результати. Встановлено, що вихідні показники мали виражену вікову залежність. Після 6 міс регулярного комбінованого манікюру частота сухості знизилася з 58,0 до 18,3%, гіперкератозу — з 43,9 до 15,2%, мікроушкоджень — з 48,2 до 12,8%, а інтегральний індекс підвищився із 6,0 до 8,6 бала. Частота передчасного відшарування декоративного покриття знизилася з 41,5 до 13,4%. Висновок. Отримані результати свідчать, що регулярний комбінований манікюр за умови контрольованої інтенсивності впливу сприяє покращенню стану періунгвальної зони, а вік визначає темпи нормалізації досліджуваних показників.
Інсульт є високоінвалідизуючим захворюванням, що визначає медико-соціальну актуальність проблеми. Відомо, що одним із важливих факторів ризику як розвитку, так і перебігу інсульту є артеріальна гіпертензія і вік. Артеріальна гіпертензія — основний фактор ризику передчасного старіння, інсульту і летального наслідку. Підвищення артеріального тиску напряму пов’язано з такими серцево-судинними ускладненнями, як інфаркт міокарда, раптова серцева смерть, інсульт і ниркова недостатність. Всесвітня організація охорони здоров’я — Міжнародне товариство з вивчення артеріальної гіпертензії (World Health Organization–International Society of Hypertension — WHO–ISH) наголошують на активному лікуванні хворих на артеріальну гіпертензію, особливо при поєднанні її з цукровим діабетом, діабетичною нефропатією та іншими супутніми ураженнями органів-мішеней. На сьогодні встановлено наявність вікових особливостей патогенетичних механізмів клінічного становлення і перебігу інсульту, що диктує необхідність розробки ефективних методів профілактики, лікування та реабілітації, враховуючи вікові особливості метаболічної, гемодинамічної і морфометричної реорганізації головного мозку у хворих, що перенесли інсульт.
У результаті воєнних дій в Україні від травм (зокрема черепно-мозкової) страждають сотні тисяч людей, як військових, так і цивільних. Частіше відмічається політравма, рідше — ізольована черепно-мозкова травма (ЧМТ). Як правило, ЧМТ являє собою ураження не тільки черепа, але й головного мозку, з більш або менш стійкою дисфункцією і симптоматикою. У воєнних умовах летальність при тяжкій ЧМТ становить близько 30–40%, при цьому значна частина пацієнтів має стійкі неврологічні наслідки. У більшості випадків травма голови поєднується з ураженням інших частин тіла і характеризується тяжким клінічним перебігом і високою смертністю, особливо в 1-шу добу після травми. ЧМТ відрізняється значним поліморфізмом. Це пов’язано з варіабельністю механізмів травмувального впливу, особливостями клінічного перебігу, структурним різновидом ураження тканин: м’яких покривів голови, черепа, оболонок, судин, речовини головного мозку. Історично існує декілька теорій механізму ЧМТ: вібраційна, молекулярна, теорія струсу, теорія лікворного удару, теорія інерційного внутрішньочерепного зміщення мозку, ротаційна теорія, теорія градієнту тиску, теорія кавітаційного ураження мозку і теорія деформації. Ці теорії не використовують в сучасній клінічній практиці. Наразі вважають, що патофізіологія ЧМТ включає первинне механічне ушкодження та вторинні процеси (гіпоксія, ішемія, набряк, ексайтотоксичність, запалення), які визначають прогноз. Мета статті: вивчення етіопатогенетичних механізмів, клініки, перебігу ЧМТ в умовах воєнних дій, лікування і прогноз. Описані особливості етіопатогенетичних механізмів ЧМТ в мирний та воєнний час, клінічної картини та діагностики дають можливість працівникам екстреної медичної допомоги і медичному персоналу стаціонарів правильно оцінити стан травмованого на етапах евакуації і надати екстрену медичну допомогу.
У статті здійснено філософсько-методологічний, онтологічний та аксіологічний аналіз кризи доказової медицини. Автор досліджує трансформацію доказової медицини від шляхетного імперативу інтеграції наукових даних, клінічного досвіду та цінностей пацієнта до бюрократизованого адміністративного стандарту. Обґрунтовано онтологічний розрив між популяційною статистикою та унікальним життєвим світом пацієнта. Рандомізовані контрольовані дослідження оперують «статистичним фантомом», тоді як клініцист працює із «суб’єктом страждання». З огляду на епістемологію, доведено обмеженість критерію фальсифікованості в екстреній медицині та хірургії, де кожен випадок є унікальним, а ціна помилки — людське життя. Обґрунтовано необхідність епістемологічного плюралізму, що визнає спостережні дослідження, патофізіологічне моделювання та досвід рівноправними джерелами пізнання. Крізь призму філософії втіленого пізнання та предиктивної обробки інформації головним мозком розкрито природу хірургічної інтуїції як автоматизованого розпізнавання патернів, викуваного практикою та закріпленого на соматичному рівні. Показано, що заміна діалогу «лікар — пацієнт» сухим протоколом призводить до відчуження та розвитку «оборонної медицини». Запропоновано модель майбутнього епістемологічного синтезу: перехід від біологічного редукціонізму до складного холізму, де доказова медицина посідає місце надійного навігаційного компаса, а не адміністративної клітки. Медицина завтрашнього дня має спиратися на три непорушні стовпи: наукові докази, втілений досвід клініциста та особисті цінності й переваги пацієнта.
Упродовж радянського періоду наукова та педагогічна діяльність професора М.М. Попова висвітлювалася фрагментарно. Після еміграції до Болгарії його ім’я практично зникло з історико-медичної літератури, що істотно ускладнило об’єктивну оцінку його внеску у розвиток неврології та університетської медичної освіти. У статті на основі опублікованих джерел, архівних документів та історико-медичного аналізу розглянуто основні етапи наукової, педагогічної й організаційної діяльності професора М.М. Попова — одного з провідних представників вітчизняної неврології та психіатрії кінця ХІХ–першої третини ХХ ст. Простежено його професійне становлення в Медико-хірургічній академії, діяльність у Варшавському, Казанському та Новоросійському університетах, а також показано наступність наукових традицій, що сформувалися під впливом провідних європейських і вітчизняних неврологічних шкіл. Особливу увагу приділено діяльності М.М. Попова в Одесі, де ним організовано кафедру та клініку нервових і душевних хвороб, створено сучасну на той час науково-клінічну базу, закладено підґрунтя для формування одеської школи неврології, а також зроблено вагомий внесок у розвиток університетської медичної освіти, зокрема у становлення одеських вищих жіночих медичних курсів. Проаналізовано основні напрями наукових досліджень професора, які охоплювали нейроморфологію, клінічну неврологію, топічну діагностику, патологію провідних шляхів центральної нервової системи та психіатрію. М.М. Попов підготував плеяду учнів, значна частина яких у подальшому стала професорами, завідувачами кафедр і засновниками власних наукових шкіл з неврології та психіатрії в різних університетських центрах. Діяльність М.М. Попова відіграла важливу роль у становленні неврології, розвитку університетської медичної освіти та формуванні наукової спадкоємності, що спричинила істотний вплив на подальший розвиток неврології в країнах Центральної та Східної Європи.
Мігрень — поширене інвалідизуюче неврологічне захворювання, з яким щоденно стикаються лікарі первинної ланки та неврологи усього світу, в тому числі України. Незважаючи на наявність чітких діагностичних критеріїв ICHD-3, мігрень досі залишається недостатньо діагностованим і субоптимально лікованим станом. У статті узагальнено сучасні підходи до лікування гострого нападу мігрені, включаючи оновлені у 2024–2025 рр. рекомендації Міжнародного товариства головного болю (International Headache Society — IHS) та Американського товариства головного болю (American Headache Society — AHS) щодо парентеральної терапії у відділенні екстреної медичної допомоги, визначено місце нестероїдних протизапальних препаратів на різних етапах лікування та детально розглянуто доказову базу щодо декскетопрофену — оригінальної молекули з обґрунтованими фармакокінетичними перевагами серед нестероїдних протизапальних препаратів.
Мета: оцінка товщини комплексу гангліозних клітин сітківки (КГК) у пацієнтів із цукровим діабетом (ЦД) 2-го типу без ознак діабетичної ретинопатії (ДРП) та визначення діагностичної інформативності секторних показників КГК за допомогою ROC-аналізу у пацієнтів в умовах тривалого воєнного стану. Об’єкт і методи дослідження. Проведено проспективне дослідження КГК сітківки у пацієнтів із ЦД без клінічних ознак ДРП (25 пацієнтів, 50 очей) порівняно з контрольною групою здорових осіб (20 людей, 40 очей). Середній вік хворих становив 50,8±11,1 року, середня тривалість цукрового діабету — 8,23±6,38 року. Усім пацієнтам проведено стандартне офтальмологічне дослідження та оптична когерентна томографія (ОКТ) на томографі «Optovue RTVue XR Avanti» («Optovuei Inc.», США). Проводили аналіз КГК у парафовеальній та перифовеальній зонах відповідно до автоматичного протоколу аналізу Angio Retina. Статистичну обробку результатів проводили із використанням методів варіаційної статистики за допомогою програмного забезпечення Jamovi версії 2.7. Для визначення діагностичної ефективності окремих секторів КГК проведено ROC-аналіз. Результати. У пацієнтів із ЦД 2-го типу без клінічних проявів ДРП виявлено достовірне зменшення товщини КГК порівняно з контрольною групою. Найбільш виражені достовірні зміни виявлені у верхньому, нижньому, назальному та темпоральному секторах парафовеальної зони (р≤0,05), тоді як у перифовеальній зоні статистично значуще стоншення визначалося лише в назальному секторі. ROC-аналіз продемонстрував помірну діагностичну інформативність секторних показників, при цьому найвищі значення площі під ROC-кривою отримано для нижнього (AUC=0,663) та верхнього (AUC=0,644) секторів парафовеальної зони. Висновки. Рання оцінка КГК за допомогою ОКТ може розглядатися як перспективний підхід до виявлення ранньої нейродегенерації на стадії доклінічної ДРП. Найвищу діагностичну цінність мають секторні показники парафовеальної зони КГК. Це відкриває можливості для виявлення груп ризику пацієнтів щодо подальшого формування ДРП та моніторингу прогресування цього ускладнення ЦД.
У статті проаналізовано сучасні підходи до ведення чоловіків із симптомами з боку нижніх сечовивідних шляхів (СНСШ), асоційованими з доброякісною гіперплазією передміхурової залози (ДГПЗ), відповідно до рекомендацій Європейської асоціації урологів (European Association of Urology — EAU, 2026) та Французької асоціації урологів (Association Française d’Urologie — AFU, 2026). Розглянуто сучасний алгоритм первинного обстеження пацієнтів, що включає оцінку симптомів за шкалою оцінки сечовипускання International Prostate Symptom Score (IPSS), визначення максимальної швидкості потоку сечі (Qmax), об’єму передміхурової залози, залишкової сечі та факторів ризику прогресування захворювання. Узагальнено доказову базу щодо ефективності екстракту Serenoa repens та блокаторів α₁-адренорецепторів, зокрема тамсулозину, при різних клінічних варіантах СНСШ / ДГПЗ. Окрему увагу приділено результатам рандомізованих клінічних досліджень і систематичних оглядів, що обґрунтовують доцільність комбінованого застосування тамсулозину та Serenoa repens у пацієнтів із недостатнім контролем симптомів або запальним компонентом. На підставі сучасних міжнародних рекомендацій і клінічних доказів запропоновано практичний алгоритм персоніфікованого вибору фармакотерапії пацієнтів із СНСШ / ДГПЗ.
Шлуночкова екстрасистолія є поширеним порушенням серцевого ритму, яке може мати як безсимптомний перебіг, так і призводити до серйозних ускладнень, зокрема тахі-індукованої кардіоміопатії. Сучасне лікування передбачає індивідуальний підхід із урахуванням клінічних проявів, частоти аритмії та наявності структурних змін серця. У роботі узагальнено сучасні дані щодо застосування флекаїніду (Ліксариту) — антиаритмічного препарату класу IC, який впливає на електрофізіологічні властивості міокарда та сприяє зниженню аритмічного навантаження. Аналіз клінічних досліджень показує, що флекаїнід ефективно знижує частоту шлуночкових екстрасистол, зменшує вираженість симптоматики та може позитивно впливати на функцію лівого шлуночка у пацієнтів із високим рівнем екстрасистол. Водночас важливим є врахування профілю безпеки препарату, зокрема ризику проаритмії та обмежень при ішемічній хворобі серця. Флекаїнід посідає важливе місце серед антиаритмічних засобів і є доцільним вибором для лікування симптомної шлуночкової екстрасистолії у пацієнтів без структурного ураження серця за умови належного відбору та моніторингу.
У статті розглянуто сучасні уявлення про патогенез гострого та хронічного риносинуситу (РС) як складного запального процесу з активацією механізмів вродженого імунітету, цитокінового каскаду та інтерлейкін (IЛ)-8-асоційованого нейтрофільного запалення. Показано, що традиційна терапія не завжди забезпечує повний контроль персистуючого запалення, особливо при нейтрофільних ендотипах хронічного РС. Наведено дані щодо неіндивідуалізованої гомеопатичної терапії та ефективності комплексного препарату Цинабсин. Експериментальні дослідження довели здатність препарату знижувати синтез прозапальних ІЛ-8 та ІЛ-1β, підвищувати рівень протизапального ІЛ-10 і γ-інтерферону, модулювати механізми локального імунного захисту. У клінічних дослідженнях продемонстровано зменшення вираженості основних симптомів РС, покращення риноскопічної картини та зниження частоти рецидивів. Отримані дані дозволяють розглядати Цинабсин як засіб із протизапальною, секретолітичною, секретомоторною та імуномодулювальною дією, який доцільно включати в комплексну терапію РС.
Мета: оцінити доцільність і можливості включення медичного виробу Хьюмер Деконгестант (гіперосмолярний розчин з комплексом Captomucil®) до комплексного лікування медикаментозного риніту (МР), індукованого назальними деконгестантами, основу якого становить відмова від адреноміметиків. Об’єкт і методи дослідження. Протягом вересня–грудня 2025 р. обстежено 12 пацієнтів з верифікованим МР (основна група) та 10 практично здорових добровольців (контрольна група). В усіх пацієнтів основної групи комплексний підхід включав поступову або повну відмову від назальних адреноміметиків та використання Хьюмер Деконгестанту в режимі 1–2 впорскування в кожен носовий хід 3–4 рази на добу. Програма обстеження: мукоциліарний кліренс (желатинові плівки з метиленовим синім), суб’єктивна оцінка носового дихання за візуальною аналоговою шкалою (ВАШ) (0–10 балів), передня активна риноманометрія (риноманометр OPTIMUS), ольфактометрія (тест Сніффін Стікс, параметри T, D, I, TDI), назоцитограма, відеоендоскопія, оцінка якості життя за SNOT-22. Спостереження тривало 1 міс. Результати. До початку комплексного лікування мукоциліарний кліренс у пацієнтів з МР був достовірно гіршим, ніж у групі контролю (24,5±0,3 проти 14,5±0,2 хв; р<0,01). Через 15 днів він відновився до 16,8±0,2 хв (р<0,01), наблизившись до норми. Показник за ВАШ знизився з 8,3±0,3 до 3,1±0,3 бала (р<0,05). Сумарний бал SNOT-22 зменшився з 55,22±1,12 до 25,33±1,12 (р<0,01), що майже втричі перевищує мінімально клінічно значущу різницю (MCID ≈8,9 бала). Покращення нюхової функції мало кондуктивний характер: показники T та I тесту Сніффін Стікс достовірно зросли (р<0,01). Риноманометрія підтвердила зниження назального опору без фармакологічної стимуляції α-адренорецепторів. Назоцитограма після курсу наблизилася до умовно нормальної картини. Повністю відмовилися від адреноміметиків 7 (58,3%) пацієнтів, решта суттєво скоротили їх застосування; протягом 1 міс жоден пацієнт не повернувся до попереднього режиму. Висновки. Включення Хьюмер Деконгестанту до комплексного лікування МР, що базується на поступовій відмові від назальних адреноміметиків, сприяє відновленню мукоциліарної функції, зниженню назального опору, покращенню нюху кондуктивного характеру та підвищенню якості життя. Дія засобу реалізується через муколітичний вплив комплексу Captomucil® та осмотичний протинабряковий ефект гіперосмолярного розчину без ризику вазоплегії або медикаментозної залежності.
Gestational hypertension, preeclampsia, eclampsia, and other hypertensive diseases occur with pregnancy and continue to be among the leading causes of maternal and perinatal morbidity and mortality in the modern obstetrical field. Eclampsia, the most severe variant showing generalized seizures, is seen in pregnant or postpartum women. Materials and methods. This study was informed by a literature review and summary of the latest evidence from the current climate (clinical guidelines, systematic reviews, and published studies on preeclampsia and eclampsia mechanisms of disease, predictive approaches, and prevention). Results. Key risk factors for preeclampsia are a previous history of the condition, chronic arterial hypertension, chronic kidney disease, diabetes mellitus, autoimmune disorders, and multiple pregnancy, whereas moderate risk factors include first pregnancy, maternal obesity, maternal age ≥35 years, and positive family history. Current methods of early prediction include combined first-trimester screening (clinical screening, measuring mean arterial pressure, Doppler ultrasound of uterine arteries, and biochemical markers such as placental growth factor (PlGF). Prevention strategies consist of the use of acetylsalicylic acid in a low dosage (100–150 mg/day starting in the first trimester), adequate maintenance of healthy body weight, lifestyle optimization, and calcium intake. Conclusion. Preclinical work has demonstrated that early identification of women diagnosed with high risk, routine screening during the first trimester, and prompt initiation of preventative care decreases risk for preeclampsia and life-threatening hypertensive sequelae including eclampsia.
Втрата слуху є однією з найбільш поширених сенсорних хвороб у світі та суттєво впливає на якість життя пацієнтів. Основною проблемою людей із сенсоневральною приглухуватістю є не лише зниження чутливості до звуку, але й порушення розбірливості мовлення, особливо у складних акустичних умовах. Сучасні цифрові слухові апарати активно інтегрують алгоритми штучного інтелекту, що дозволяє аналізувати акустичне середовище, розпізнавати мовний сигнал та автоматично оптимізувати параметри обробки звуку. Мета дослідження: оцінити можливості використання технологій штучного інтелекту у слухопротезуванні на основі клінічних спостережень пацієнтів із сенсоневральною приглухуватістю. У роботі представлено два клінічні випадки використання слухових апаратів зі штучним інтелектом. Отримані результати демонструють покращення розбірливості мовлення, підвищення комфорту слухового сприйняття та високу задоволеність пацієнтів після використання сучасних слухових апаратів із алгоритмами штучного інтелекту.
Травматологічні втручання на нижніх кінцівках в осіб похилого та старечого віку з розвитком анестезіологічної науки відмічаються дедалі частіше. У пацієнтів геріатричної групи типовим є поєднання вікових змін організму та супутніх захворювань, що суттєво підвищує ризик анестезії, оскільки більшість анестетиків пригнічують функціонування органів та систем, насамперед серцево-судинної системи. Пацієнти, яким проводили ендопротезування великих суглобів нижньої кінцівки, рандомним методом розділені на дві групи: 1-ша — яким проводили спінальну анестезію, 2-га — яким проводили комбіновану спінально-епідуральну анестезію. Кожна група поділена на підгрупи за віком: до 65; 65–75 та старше 75 років. Інтраопераційно проводили седацію за допомогою мідазоламу. У 1-й групі післяопераційна анальгезія включала внутрішньовенне введення парацетамолу, кеторолаку та при кількості балів за Візуальною аналоговою шкалою (ВАШ) >5 внутрішньом’язово вводили морфін. У 2-й групі післяопераційна схема знеболення була аналогічною, але при досягненні рівня больових відчуттів за ВАШ ≥3 бали доповнювалась епідуральними болюсами 0,125% розчину бупівакаїну 10 мл. Встановлена кореляція результатів дослідження з постулатами мультимодальної стратегії (Enhanced Recovery After Surgery — ERAS) підтверджує патофізіологічну доцільність застосування регіонарних технік як ключового компонента антиноцицептивного захисту, а позитивний клінічний тренд свідчить про переваги комбінованої регіонарної (спінально-епідуральної) анестезії.
У статті розглянуто еволюцію концепції алергічного запалення від системної до органоспецифічної моделі, зокрема феномен локального алергічного риніту, який характеризується наявністю місцевої IgE-опосередкованої відповіді за відсутності системної сенсибілізації. Висвітлено історичні передумови формування цієї концепції, сучасні епідеміологічні дані, а також місце локальних форм алергії (риніт, кон’юнктивіт, бронхіальна астма) у структурі алергічних захворювань. Особливу увагу приділено труднощам діагностики, ролі назального провокаційного тесту як золотого стандарту верифікації, а також перспективам використання тесту активації базофілів. Окреслено сучасні підходи до лікування, включаючи ступінчасту фармакотерапію, застосування антигістамінних препаратів II покоління та можливості алергенспецифічної імунотерапії. Підкреслено клінічні переваги біластину як представника сучасних антигістамінних засобів із високим профілем ефективності та безпеки. Визначено основні проблеми та перспективні напрями подальших досліджень у цій галузі.
Мета: провести аналіз поширеності адаптивних і дезадаптивних поведінкових установок щодо здоров’я в пацієнтів із постковідним станом (post-COVID-19 condition) та їхнього зв’язку з рівнем тривоги, депресії й якістю життя. Методи. Проведено одномоментне (cross-sectional) дослідження за участю 142 пацієнтів із постковідним станом, верифікованим за критеріями Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ) (тривалість симптомів понад 12 тиж). Поведінкові установки оцінювали за опитувальником HPLP-II (Health-Promoting Lifestyle Profile II), скринінг депресії здійснювали за шкалою PHQ-9 (Patient Health Questionnaire-9), тривогу — за шкалою GAD-7 (Generalized Anxiety Disorder-7), якість життя — за опитувальником SF-36 (Short Form 36 Health Survey). Статистичне опрацювання передбачало обчислення описових показників, кореляційний аналіз за Спірменом та множинну логістичну регресію. Результати. Дезадаптивні поведінкові установки зафіксовано у 58% осіб (n=82), адаптивні — у 42% (n=60). Підвищений рівень тривоги (GAD-7 ≥10) виявлено у 64% пацієнтів, депресії (PHQ-9 ≥10) — у 58%. Дезадаптивна поведінка мала прямий зв’язок із тривогою (rs=0,642; p<0,001) та депресією (rs=0,598; p<0,001) й обернений — з якістю життя (SF-36 PCS: rs=–0,536; MCS: rs=–0,621; p<0,001). За результатами регресійного аналізу, дезадаптивна поведінка асоціювалася з депресією (відношення шансів (OR)=3,24; 95% довірчий інтервал (ДІ) 1,87–5,62), тривогою (OR=2,87; 95% ДІ 1,52–5,18), жіночою статтю (OR=2,16; 95% ДІ 1,14–4,09) та тривалістю симптомів (OR=1,12 на кожні 3 міс; 95% ДІ 1,03–1,21). Крім того, серед компонентів HPLP-II найнижчі значення зафіксовано за субшкалами фізичної активності, керування стресом та відповідальності за власне здоров’я, що зумовлювало загальний профіль дезадаптивної поведінки. Висновки. У пацієнтів із постковідним станом дезадаптивні поведінкові установки є поширеними та пов’язані з гіршими показниками психічного здоров’я й якості життя. З огляду на це, поведінкові установки доцільно враховувати під час скринінгу та в реабілітаційних програмах. Отримані результати обґрунтовують застосування мультидисциплінарних реабілітаційних підходів, спрямованих на корекцію поведінкових установок з урахуванням психоемоційного стану пацієнтів. Подальші дослідження доцільно зосередити на вивченні динаміки зазначених змін у межах тривалого спостереження.
У статті наведено сучасний огляд етіопатогенезу, клінічних особливостей та стратегій менеджменту пацієнток із поліпами ендометрія на тлі гіперплазії без атипії. Висвітлено роль хронічного запалення, порушень фібринолізу та ангіогенезу як ключових ланок формування внутрішньоматкової патології, що потребують не лише радикального хірургічного видалення, а й комплексної післяопераційної реабілітації. Особливу увагу приділено впровадженню протоколів прискореного відновлення після операції (Enhanced Recovery After Surgery — ERAS) та патогенетично обґрунтованому застосуванню ферментної терапії (комбінації дістрепт-ферментів Н46А стрептокінази та стрептодорнази) для профілактики формування гематометри, внутрішньоматкових синехій та хронізації запалення. Обґрунтовано, що оптимізація післяопераційного ведення через контроль фібриногенезу та покращення мікроциркуляції є критично важливою для збереження репродуктивного потенціалу та зниження ризику рецидивування захворювання.
Мета: з’ясувати особливості гомеостазу вітаміну D за коморбідності хронічного панкреатиту (ХП) та хронічного обструктивного захворювання легень (ХОЗЛ) порівняно з ізольованим перебігом цих захворювань. Об’єкт і методи дослідження. Обстежено 145 пацієнтів, серед яких 35 — із ХОЗЛ, 35 — із ХП та 75 — із ХП та коморбідним ХОЗЛ. Результати. У хворих на ХОЗЛ вміст вітаміну D у крові був на 24,8% нижче від показника у практично здорових осіб, при ХП — на 54,4%, за коморбідності ХП із ХОЗЛ — на 75,2%. Максимальне зниження вмісту кальцію — на 14,3% — виявлено у хворих на ХП із ХОЗЛ. У пацієнтів із коморбідним ХП із ХОЗЛ, порівняно з пацієнтами з ізольованим перебігом захворювань, виявлено найвищу інтенсивність оксидативного стресу (зростання вмісту малонового альдегіду еритроцитів у 2,0 раза та рівня дієнових кон’югатів у 1,9 раза), а також нітрозитивного стресу (за вмістом у крові нітритів / нітратів) — у 2,6 раза. Вміст у крові С-реактивного білка був підвищений у хворих на ХП — у 13,3 раза, на ХОЗЛ — у 17,2 раза, на ХП із ХОЗЛ — у 21,5 раза, що свідчить про вищий ступінь запалення у хворих за коморбідності. Вміст фекальної еластази-1 у хворих на ХП та при коморбідних ХП та ХОЗЛ був знижений відповідно у 1,3 та 2,0 раза, що свідчить про зовнішньосекреторну недостатність підшлункової залози, вираженість якої збільшувалася в обстежених хворих. Висновки. Дефіцит вмісту в крові вітаміну D вірогідно зростає за коморбідності ХП з ХОЗЛ, зумовлює порушення обміну кальцію і корелює з підвищенням інтенсивності системного запалення, оксидативного та нітрозитивного стресу та ступенем зовнішньосектреторної недостатності підшлункової залози.
Визначення особливостей прогресування післятравматичного гонартрозу у цивільних та військових є актуальною задачею сучасної ортопедії з наукової та практичної точки зору. Під нашим наглядом був 51 пацієнт (45 — цивільних (контрольна група спостереження) та 6 — військовослужбовців (дослідна група)) з остеоартритом колінного суглоба (КС) 3–4 ст., яким виконували тотальне ендопротезування колінного суглоба в клініці ДУ «Національний інститут травматології та ортопедії НАМН України» в період 2024–2025 рр. Проведеними дослідженнями визначено статистично достовірне (р<0,01) збільшення індексу маси тіла (надмірна маса тіла) та професійного перевантаження КС у хворих дослідної групи (військовослужбовці) порівняно з показниками контрольної (цивільні) групи спостереження. Це безпосередньо впливало на більш швидке прогресування остеоартриту КС у цієї категорії хворих, що визначалося збільшенням випадків швидкого прогресування гонартрозу при обстеженні пацієнтів із термінальними стадіями післятравматичного гонартрозу. Усе це, безумовно, впливало на показники функції КС, що проявлялося підвищенням показників за Візуальною аналоговою шкалою, зниженням показників за опитувальниками IKDS та Knee injury and Osteoarthritis Outcome Score (KOOS). Виявлені особливості прогресування післятравматичного гонартрозу сприятимуть розробці лікувальних та профілактичних заходів з метою підвищення ефективності лікування цієї складної категорії пацієнтів на теренах нашої держави.
Метою дослідження є виявлення особливостей зв’язку між системним запаленням і розвитком коморбідних аутоімунних захворювань у жінок з ендометріозом, а також аналіз їхнього впливу на клінічний перебіг патології та загальний стан пацієнток. Для досягнення поставленої мети використано аналіз та узагальнення сучасних наукових джерел, що дозволило оцінити роль системного запалення в патогенезі ендометріозу та визначити частоту й спектр супутньої аутоімунної патології у відповідній когорті пацієнток. Встановлено, що основні медіатори запальної відповіді, зокрема інтерлейкін (IL)-1β, IL-6, фактор некрозу пухлин (TNF)-α, моноцитарний хемотаксичний білок-1 (MCP-1), IL-8, С-реактивний білок (СРБ), простагландин Е-2 (PGE2), активні форми кисню (ROS), а також макрофаги й Т-лімфоцити, беруть участь у формуванні хронічного запального середовища. Це середовище забезпечує імплантацію та проліферацію ендометріоїдних вогнищ, підтримує ангіогенез і зумовлює прогресування патологічного процесу. Визначено, що в жінок з ендометріозом найчастіше виявляється аутоімунний тиреоїдит (15–25%), рідше реєструються системний червоний вовчак (1–5%), ревматоїдний артрит (3–8%) та інші аутоімунні захворювання, при цьому встановлено підвищений відносний ризик їх розвитку порівняно із загальною популяцією. Проаналізовано рівні СРБ, швидкості осідання еритроцитів, IL-6 та TNF-α і встановлено, що за наявності аутоімунних захворювань відмічено їх більш виражене підвищення, тоді як за їх відсутності показники залишаються в межах норми або демонструють помірне зростання, що відображає різну інтенсивність системної запальної відповіді. Отримані результати підтверджують роль системного запалення як важливого механізму, що поєднує ендометріоз та аутоімунну патологію. З практичного погляду, це обґрунтовує доцільність урахування запальних та імунних маркерів у діагностиці й веденні пацієнток для підвищення ефективності клінічного контролю та покращення якості їхнього життя.
