У статті розглянуто роль живопису та рисунку як фундаментальних дисциплін у процесі підготовки дизайнерів освітнього ступеня бакалавра. Підкреслено значення образотворчого мистецтва у формуванні професійних компетентностей, необхідних для ефективної дизайнерської діяльності. Особливу увагу приділено рисунку як інструменту розвитку просторового мислення, аналітичного сприйняття форми, пропорцій та структури предметів. Наголошено, що володіння академічним рисунком сприяє розвитку здатності бачити й відтворювати конструктивну основу об’єктів, що є базовим аспектом у дизайнерському проєктуванні. Живопис розглядається як засіб формування композиційного бачення, розуміння гармонії кольору та взаємодії світлотіньових відношень. Визначено, що знання законів кольорознавства і принципів колірних рішень дозволяють майбутнім фахівцям створювати естетично цілісні та виразні образи. Показано значення художньої підготовки у формуванні професійної інтуїції, художнього смаку та креативності, що необхідні для розробки інноваційних дизайнерських рішень. У сучасному освітньому процесі акцент зміщується на інтеграцію класичних художніх навичок із цифровими технологіями, що дозволяє студентам адаптувати традиційні методики до нових умов і професійних вимог. Використання цифрового живопису, 3D-графіки, віртуальної та доповненої реальності сприяє розвитку інноваційного мислення та розширює можливості творчої реалізації. Окрему увагу приділено взаємозв’язку традиційних мистецьких практик із сучасними цифровими технологіями. Зазначено, що інтеграція класичних методів рисунку і живопису з можливостями цифрових інструментів розширює творчий потенціал дизайнерів, сприяє формуванню їхньої конкурентоспроможності у сучасному професійному середовищі. Зроблено висновок про необхідність збереження фундаментальної ролі живопису та рисунку у навчальних планах підготовки дизайнерів.
Стаття фокусує увагу на творчості одеського художника, поета, письменника, науковця Олега Аракадійовича Соколова. Розвідка має на меті сконцентрувати увагу на полівекторності творчості митця, якого завдяки розмаїттю художніх вподобань називали «людиною Відродження», актуалізувати мистецький доробок одеського майстра, прослідкувати зв’язок із його літературною діяльністю, науковою (музейною) роботою. Постать О. Соколова в художньому житті Одеси позиціонується як своєрідний маркер, квінтесенція інтелектуальних пошуків одеського андеграунду. Висвітлюється значення постаті О. Соколова для музейного простору міста, для передчуття вільного дихання мистецького поля. Акцентована енциклопедична обізнаність особистості майстра, що будував свої художні твори на глибинних знаннях історії, літератури, філософії. Стислій характеристиці піддані основні прояви мистецького хисту автора, його окремі штудії реалістичної манери (переважно у портретописі), захоплення концептуальним мистецтвом, володіння інструментарієм різних художніх проявів, від академізму до оп-арту. Підкреслено внесок художника у перебіг художніх процесів, що формували підґрунтя до протиставлення офіційному мистецтву альтернативного – абстрактного, безпредметного, поліваріантного мистецтва. Висвітлено пошуки майстра у сфері літератури, його поетичний дар, вплив цього вектору творчості на характер його мови образотворення, значення особистості М. Чюрльоніса для формування його індивідуальної манери. Акцент зроблено на психологічному факторі, який відбився на забарвленні творчого шляху О. Соколова, виражаючись через конфлікт із зовнішнім світом офіційного мистецтва, його неприйняття, звідси «червоною ниткою» творчості став ескапізм. Шляхом його прихованої візуалізації було безпредметне, що можна сприймати як чітко сформульовані їдеї уходу в себе в результаті неприйняття його творчості офіційним мистецьким світом. Окремо виділена роль корпусу композицій «Без назви» як візуалізації протиріччя та способу донести приховані смисли.
The purpose of the article is to analyze the work of prominent directors-authors (O. Dovzhenko, Yu. Illenko, K. Muratova, F. Fellini, M. Forman), to determine the features of the biographical component and to substantiate the appropriateness of using the biographical method to study the ethical and aesthetic potentials of an artist's self-analysis in the context of his self-realization as a subject of creative activity. The article examines the work of world-famous film directors through the prism of biographicalism, in particular, through the plot-event connection between the biography of artists and the heroes of their screen productions. The cross-artistic mutual influence of the author in literature and screen arts is revealed in: the construction of the narrative; its plot-plot construction; special manifestations of the artistic form; depicted authentic hypostases. The researcher identified and correlated the common and distinctive biographical features of the director-author as a real figure with the created image of a cinematic character. The idea is articulated that in the study of biographicalism in the work of the author-director, it is necessary to take into account the creation of artistic images in individual and personal creativity by members of the film crew (cameraman, artist, composer, which can also be considered as originally authorial. It is substantiated that the reflection of the biographical component of the author's figure in screen works depends on the specifics of his worldview, the ability to originally see and reproduce the picture and image of the world, the originality of his psycho-emotional sphere. The novelty of the study lies in the fact that for the first time the expediency of using the biographical dimension and the potential of the artist's self-analysis in the process of personal self-realization in the author's cinematography is substantiated. It is proven that biographicalism in a screen work is based on the peculiarities of the self-educated author-director, who demonstrates a unique ability to predict the course of events in his personal life. It is found that biographicalism in a screen work can manifest itself through the reproduction of the artist's own facts from his life; can be presented through a random identical coincidence with the heroes who are endowed with some portrait resemblance to the director-author; can be demonstrated through the improvisational potential of the author-director, which are based on life observations or fantasies, dreams, and visions of the artist; can be depicted through direct or indirect associations with the author's life, which deepen on the screen plane, their reproduction becomes more believable; can be manifested through a special attitude towards the characters on whom the filmmaker projects his thoughts, emotions, and feelings.
Contemporary small-form sculpture represents a dynamic field of artistic exploration where traditional plastic principles intersect with technological innovation and conceptual experimentation. The article examines innovative approaches to the formation of imagery in modern small-form sculpture through the interaction of material, color, texture, and patina. Color and patina are no longer regarded as decorative or secondary features but as integral expressive tools that define emotional depth and symbolic resonance. Patina is interpreted as a living surface element, not merely a trace of time but an active participant in the composition, revealing material stratification and enhancing the sensory dimension of form. Color, meanwhile, functions as a structural and spatial element that organizes rhythm, volume, and visual balance. The study highlights current artistic practices employing polymers, composites, bronze, stone, and digital technologies such as 3D printing, laser engraving, and augmented reality. These innovations contribute to the synthesis of the tangible and virtual, expanding the aesthetic language of sculpture. Ukrainian artists are analyzed in the context of integrating European tendencies while maintaining national identity and cultural sensitivity. Their works demonstrate how color and patina transform sculpture into a medium of emotional and symbolic communication, reinforcing the connection between material and meaning. The author concludes that contemporary small-form sculpture operates as an interdisciplinary system in which technological and sensory innovations coexist with spiritual and historical dimensions. Color, texture, and patina become philosophical categories that shape a new typology of imagery, transforming sculpture into a living organism of time, matter, and memory.
У статті проаналізовано соціо-онтологічні імплікації діяльності сучасних Worship-ансамблів (Hillsong, Bethel Music, Elevation Worship) у контексті глобальної трансформації християнського сакрального простору. Феномен сучасної Worship-музики (Contemporary Worship Music) розглядається як музичний жанр, що поєднує естетику популярної музики, богословські наративи та індустріальні стратегії глобального ринку. Метою дослідження є виявлення того, як worship-ансамблі, будучи медіатизованими операторами сакрального досвіду, впливають на онтологію сакрального в сучасній культурі, як ринкова логіка формує релігійний досвід, а також які наслідки має глобальна аестетизація сакрального для локальних духовних традицій. Доведено, що CWM є ключовим елементом глобального соціо-онтологічного зсуву, де засобами музичної виразності відбувається перехід до індивідуалізованих, суб’єктних та естетизованих моделей духовного переживання. Worship-ансамблі функціонують як мультимедійні корпорації, в яких сакральне конвертується в естетичне, підпорядковуючись логіці ефективності та ринкового успіху. Літургія набуває виразних ознак медійного перфомансу, де використання передових технологій спрямовані на модулювання емоційного стану та досягнення «аудиторної точності». Серед музичних засобів виразності окреслено, що прагнення до автентичності поклоніння супроводжується стандартизацією музичної мови та універсалізацією богословських змістів. Розглянута комерційна природа CWM, яка трансформує колективний спів у ліцензований продукт. Розглянуто діяльність українських worship- ансамблів як глокального явища у глобалізовному контексті CWM. Виявлено, що в України сучасні worship-ансамблі виступають як локальні носії національної музичної культури, які змінюють богословські, естетичні та соціальні моделі сакрального.
Стаття присвячена дослідженню фундаментальних принципів становлення естрадного вокаліста в аспекті ритмології. Метою дослідження є виявлення та обґрунтування значущості ритміки як організуючого компонента виконавської майстерності в процесі професійної підготовки співака. Об’єктом аналізу виступає ритмоінтонаційне мислення як основа формування виконавської індивідуальності, а також специфіка педагогічних підходів у навчанні вокалістів, що відповідає сучасним вимогам музичної практики. Методологічною основою дослідження є системний, феноменологічний, культурологічний та дидактичний методи, що дають змогу комплексно розглянути проблему крізь призму музичної ритмології, виконавської психології та сучасної педагогіки. У статті здійснено спробу концептуального осмислення ритму не лише як технічного елемента, а як філософської й естетичної категорії, що формує когнітивну та емоційну структуру музичного мислення. Наукова новизна роботи полягає в переосмисленні ролі ритму в структурі вокальної освіти. Звертається увага на необхідність інтеграції ритмологічного контенту у професійну підготовку, вказуючи на дефіцит теоретичних та методичних розробок у цій сфері. Виявлено методологічну неспроможність традиційних академічних концепцій, які не враховують специфіку естрадної стилістики, що загострює проблему відсутності системного курсу «ритміка» в діючих навчальних планах. У висновках підкреслюється, що повноцінний розвиток вокаліста неможливий без формування ритмічного мислення та ритмоінтонаційної культури, які є невід’ємною складовою інтерпретаційної свободи, імпровізаційних навичок та становлення індивідуального виконавського стилю. Ритм розглядається не лише як інструмент виконавської точності, а й як каталізатор креативності, що забезпечує глибину художнього вираження. Стаття пропонує переосмислення усталених освітніх стратегій та інтеграцію сучасної прикладної ритмології як ключового аспекту розвитку сучасного професійного естрадного вокаліста.
Сучасний мистецько-культурний простір вимагає новаторських підходів до презентації творів мистецтв, висуває нові концептуальні вимоги до їх змістовності, технік виконання та оформлення. Стрімкий розвиток цифрових технологій, який зумовив появу цифрового мистецтва, акцентує увагу митців на розумінні контексту часу, його цінностей і пріоритетів. Відповідно, глядач, безпосередньо залучений до співтворчості за допомогою інтерактивних технік у сучасні мистецькі експерименти, потребує підготовки перед зануренням у віртуальний світ, усвідомлення правил створення інсталяційного виміру. Теоретичне осмислення інтерактивності як однієї з базових категорій сучасного цифрового мистецтва, зокрема в контексті інсталяційних практик, дозволяє зрозуміти процес актуалізації мистецько-глядацьких відносин. З огляду на це, важливим є поточнення семантичних та функціональних аспектів поняття «інтерактивність» у мистецькому дискурсі, дослідження еволюції інтерактивних форм від традиційних експозиційних моделей до цифрових середовищ, заснованих на алгоритмічних і комунікативних принципах. Особливу увагу приділено аналізу інсталяції як простору міжсуб'єктивної взаємодії, де глядач постає активним співтворцем художнього змісту і форми. У статті висвітлено трансформацію і можливості категорії авторства, простору та часу під впливом інтерактивних технологій, особливості створення перцептивного образу в цифровому мистецтві. Акцентовано, що інтерактивність у сучасних інсталяційних практиках виступає не лише художнім прийомом, а й естетичною, комунікативною та онтологічною засадою цифрової художньої культури. Результати сьогодення щодо рівня розвитку цифрового мистецтва і прогнози щодо його можливостей свідчать про необхідність ідентифікації, збереження та класифікації творів сучасного цифрового мистецтва як цифрової культурної спадщини і культурних цінностей.
This article examines how art therapy and creative processes can be integrated into the development and production of aerial acts, an art form that combines high physical risk with the need for emotional stability, psychological safety, and long-term creative freedom. The study used secondary data (2018-2024) based on curricula, program and residency practitioner descriptions, peer-reviewed articles, and professional repositories, using a combination of documentary, comparative, and content analysis along with descriptive aggregation of practice frequency. A review of academic sources demonstrates the increasing use of improvisational movement, somatic awareness, visual journaling, and structured group reflection to promote self-regulation, cognitive flexibility, group cohesion, and innovation. Three levels of integration are defined: light (infrequent modules), moderate (frequency of sessions related to choreographic content) and deep (systemic implementation and facilitation by a specialist and evaluation of results). A high degree of integration refers to the greatest return in the originality of the production, self-regulation capabilities and joint coherence. The conceptual novelty is the typology of integration models, the introduction of the parameter of depth of integration and the consistent correspondence of the logic of pedagogical and therapeutic modeling into one system of aerial creativity processes. Spatial and procedural conditions include - lighting, spatial rhythm, reflective rituals and the role of the facilitator, are considered to be of practical importance for improving positive outcomes in terms of safety, creativity and well-being of performers. The results can be used to form a methodological basis for the development of personnel in aerial arts, rehearsal procedures with some reflective and somatic activities, as well as for further research into mixed methods regarding the potential impact of combining methods on the quality of performance, psychological stability and sustainability of artistic careers. The author has established indicators that can be used to measure the effectiveness of higher education programs and guide the development of curricula.
Стаття має на меті фокусувати увагу соціуму на творчості київського скульптора Сергія Володимировича Брильова, ввести його ім’я в науковий обіг сучасної України. Увага до творчості митця, що має пригортатися цією розвідкою, повинна сприяти тому, щоб його художній доробок посів гідне місце в галереї провідних скульпторів сучасної київської школи ваяння. Висвітлено основні сфери застосування художнього хисту скульптора, його експерименти з образним рядом, техніками, матеріалами. Акцентовано сміливість експериментального шляху художника з фактурами, різноманітними ефектами матеріалів, акцентовано широту сюжетного, образного діапазону автора. Підкреслено багатогранність образного ряду, розглянуто принципи образотворення, зроблено акцент на роботу майстра з фактурами, розмаїття матеріалів, із якими він працює: бронзи, мармура. Виділено домінуючі жанри, типи та характери образів автора – релігійний, анімалістичний, портретний, узагальннючою підкреслено мову алегорії, що дозволяє зробити твори худoжника максимально яскравими та промовистими. Акцентовано композиційні прийоми, що створили ритм візитівкою скульптури майстра: шлях пошуку точки опори, балансу між масами, засіб контрасту як один з найбільш вдалих для втілення задуму. Принцип контрасту, протиставлення сили та тендітності, міці та легкості виділений як характерна риса композицій С. Брильова. Аналіз зроблений на матеріалі творів 1990-х – 2020х рр. Підкреслено багатовекторність творчої діяльності автора, що займається скульптурою, викдадацькою роботою, суспільною діяльністю, науковими штудіями. Зроблено акцент на поєднанні в творчості художника високого рівня знання основ, наявність академічної виучки зі сміливими композиційними пошуками, експериментами з фактурою та кольором, тобто підкреслено синтез традицій і новаторства в авторській манері художника.
Проблему, яка ініціювала цю статтю, можна сформулювати як акцентування уваги на національному вихованні, що стає сьогодні одним із головних пріоритетів та органічною складовою сучасної освіти. У зв’язку з цим, автор наголошує на необхідності мистецьких пошуків і продовженні традицій створення української вузлової ляльки як одного з символів української національної ідентичності. Зауважено, до цього часу науково не систематизована інформація про творчість сучасних майстрів, що є фахівцями в мистецтві української вузлової ляльки; не описано методику та шляхи впровадження цього виду декоративно-прикладного мистецтва в навчальний процес учнів шкіл та студентів різних освітніх рівнів; не достатньо висвітлена в науковій літературі історія розповсюдження знань, передача традицій створення вузлової ляльки. Висвітлено науково-педагогічну та мистецьку творчість дослідниці, носія-практика елементу нематеріальної культурної спадщини України «Традиції української вузлової ляльки Полтавщини» – Тетяни Саєнко, визначено її роль у популяризації української вузлової ляльки на регіональному та всеукраїнському рівнях. Наголошено, що мистецькі пошуки та розповсюдження знань про українську вузлову ляльку допоможуть залучити громадян до глибинних пластів національної культури і духовності, продовжать тяглість традицій художнього досвіду поколінь. Розкрито авторську індивідуальність творчого методу майстрині, оригінальність її художнього мислення. Виокремлено перспективи подальших досліджень, як то: підтримка закладів культури та освіти, посилення стійкості через культуру; грантова допомога майстрам та дослідникам традицій українського народного мистецтва, залучення їх до написання національних стратегій і планів розвитку освіти; цифрова трансформація фондів, внесення нових елементів до переліку нематеріальної культурної спадщини України, розробка та впровадження електронної реєстрації об’єктів культурної спадщини тощо.
Стаття присвячена дослідженню античних і сасанідських впливів у художній стилістиці візантійських ювелірних виробів, зокрема весільних поясів та натільних ланцюгів, датованих періодом від ІІІ до поч. VII ст., а також їх аналогів. Досліджуються декоративні мотиви, технічні прийоми виготовлення та матеріали, що застосовувалися для створення цих предметів ювелірного мистецтва, а також їх символічне, ритуальне та естетичне значення. Особлива увага приділяється художньому аналізу форм, орнаментальних композицій і оздоблювальних технік у золотарстві – тиснення, лиття, чеканки, інкрустації, які відображають синтез античних традицій із сасанідськими впливами. На основі сучасних наукових досліджень і музейних колекцій визначено ключові техніко-технологічні та стилістичні особливості, що дозволяють окреслити художні канони й локальні варіації візантійського ювелірного мистецтва. У статті розглядаються зразки з державних і приватних колекцій, серед яких колекції: Дамбартон Окс, Метрополітен музею в Нью-Йорку, Британського музею в Лондоні та приватних зібрань Північної Америки, що уможливлює порівняльний аналіз творів та забезпечує обґрунтованість вибірки матеріалу. Дослідження також розкриває функціональні та соціокультурні аспекти весільних поясів і натільних ланцюгів як предметів ритуальної практики, маркерів соціального статусу та символів подружньої єдності. Аналізуючи їх роль у весільному обряді та як елементів приданого, стаття демонструє значення цих артефактів у формуванні стильових і декоративних традицій у візантійському золотарстві. Окрему увагу приділено взаємодії художніх і технічних практик, що відображає процеси культурної трансформації й адаптації античних і сасанідських мотивів у візантійському контексті. Результати дослідження сприяють глибшому розумінню естетичних, семантичних і функціональних особливостей ювелірного мистецтва східноримської традиції та відкривають перспективи подальших міждисциплінарних і порівняльних студій у сфері матеріальної культури близького Сходу й Середземномор’я.
У статті проаналізовані історичні джерела та іконографічні сюжети, що суттєво доповнюють тему діяльності професійних музикантів, хорів і музичних капел у системі православної, унійної та католицької літургій XVII-XVIII ст. Висвітлені монументальні розписи, іконопис, мініатюра, в яких фігурує тема музичних інструментів, хорів і капел. Додатково наведено паралелі представлення професійних музичних інструментів в єврейській синагогальній зображувальній традиції. Особлива увага звернена на уточнювальні фактори: одяг представлених осіб, портретні й вікові характеристики, соціальний стан, відповідність музичних інструментів до часу їхнього зображення, а також документи, у яких так чи інакше згадуються конкретні донатори, покровителі й окремі виконавці. Застосовано культурологічний підхід. Для упорядкування емпіричної бази долучені аналітичний, іконографічний та іконологічний наукові методи. Серед важливих методів використано моніторинг соціальних медіа та контент-аналіз, що дозволили виявити цільову аудиторію досліджуваної проблеми, ключові слова, емоції в зацікавлених групах та іншу важливу інформацію. Наукова новизна дослідження полягає у його міждисциплінарності. В результаті доведено, що західноукраїнські іконографічні зображення XVII-XVIII ст. містять важливу інформацію про барокові хори та виконавську практику. Чисельність візуальних артефактів й рівномірний їх розподіл у православній, унійній, католицьких традиціях, а також в хасидизмі дає усі підстави стверджувати, що музичні оркестри, ансамблі й капели належали до важливих емоційних й видовищних сторін культурного життя спільноти, а відтворені сюжети часто є документально правдивими свідченнями. Комплексні дослідження, спричинені залученням фахівців з різних галузей прикладної науки, мистецтвознавства й культурології, здатні розглядувати проблему у її тяглості в часі та просторі, таким чином крок за кроком повертаючи пам’ять про забуту музичну культуру наших пращурів.
Contemporary opera represents one of the most dynamic areas of modern art, combining diverse creative fields and collaborative practices. This study aims to explore innovations in contemporary opera through the lens of collective team decisions, with particular attention to how priorities are determined when departing from established operatic traditions. The research is grounded in empirical analysis of data from Music Theatre NOW (MT NOW), a global platform that documents and evaluates innovative works in musical theatre. To identify trends, we applied a specially developed Method for Determining Primary Contribution. This method interprets the composition of creative teams as formalized in MT NOW applications, transforming such data into indicators of which creative field – musical, theatrical, literary, choreographic, or conceptual – was prioritized in the process of innovation. Our findings demonstrate that musical art remains the dominant field of innovation in contemporary opera, accounting for over half of all primary contributions. Theatrical art and ideas also play significant roles, though with greater fluctuation across different years. Literature and choreographic art, while less frequent, nonetheless appear as meaningful contributors to innovation. The study also highlights the phenomenon of “incognito contributions”, interpreted as a form of collective authorship that resists attribution to a single creative field. The results confirm the multidimensional character of innovation in contemporary opera and emphasize the importance of recognizing team-based authorship. This research contributes to a deeper understanding of how innovations emerge, compete, and interact within collaborative creative processes, while also providing a methodological foundation for further empirical studies.
Статтю присвячено творчості київського художника Анатолія Марчука, який відомий своїми творами в техніках глибокого друку, олійного та акварельного живопису. Він є однією з найвидатніших постатей в українському мистецтві останніх десятиліть. Художник бере активну участь у багатьох виставках в Україні, отримує численні нагороди. Учасник всеукраїнських, зарубіжних мистецьких виставок протягом сорока років, а також відкрив понад 60 персональних в Україні, Німеччині, Польщі. Його твори зберігаються в 65 провідних музеях України й світу. Нині він віддає перевагу ліричному пейзажу та натюрморту, досягаючи в них виняткової цілісності, музичної гармонії та емоційної глибини. VII Всеукраїнська виставка-конкурс імені Георгія Якутовича затвердила Марчука-аквареліста. На ній митець був удостоєний найвищої – I премії саме за акварель. Акварельна маестрія художника інтуїтивна і гнучка, водночас тонко прорахована, раціональна і мрійлива – то є медитативне занурення у величавий кругообіг станів природи, у правічні зміни розквітаючих і згасаючих форм. Мета роботи – на основі детального вивчення особливостей творчого пошуку Народного художника України Анатолія Марчука систематизувати досягнення майстра в такій важливій ділянці мистецтва, як акварель. Саме в цій графічній техніці, що тяжіє до живопису, вражають особливою ніжністю і глибоким проникненням у таїни природи його пейзажі. І мабуть, завдяки не лише великому таланту живописця як майстра, а глибокому відчуттю того, що природа для нього – не просто об’єкт, із яким спілкуються художники на етюдах. Бо Анатолій Марчук постійно живе серед цього дива, під небесами Козичанки, які разом із іншими куточками природи зачаровують у картинах глядачів. Це особливо важливо в контексті активної громадської діяльності художника у заснуванні картинних галерей у Макарові, Колонщині та Фастові, мешканці яких мають змогу відчути себе дотичними до сучасного мистецтва. Останні створені ним під час повномасштабної війни, що не зашкодило Марчуку звеличувати свій край.
Стаття присвячена комплексному аналізу ігрового дизайну як міждисциплінарної сфери, що інтегрує художні, технічні та комунікаційні підходи у професійній діяльності графічних дизайнерів. Простежено історичні етапи становлення геймдизайну: від перших аркадних ігор і текстових квестів до багаторівневих open-world проєктів, VR/AR-платформ, мобільних застосунків і масштабних мультиплеєрних середовищ. Виокремлено роль indie-сектору, який відкриває нові творчі можливості завдяки експериментальним формам візуалізації та інноваційним механікам. Розглянуто структурні компоненти ігрового дизайну: механіки, сюжетні сценарії, дизайн рівнів, система персонажів, інтерфейси, стилістика та художні рішення, що забезпечують цілісність процесу й формують унікальний користувацький досвід. Показано значення графічного дизайну як чинника, що визначає візуальну мову гри, емоційну виразність середовища та комунікацію з гравцем. Проаналізовано методичні підходи до інтеграції графічних елементів у структуру ігрових світів: застосування «UX/UI»-принципів, ітеративного прототипування, юзабіліті-тестування, процедурної генерації, кросплатформенної адаптації та «VR/AR»-інструментів для створення ефекту занурення. Висвітлено перспективи використання штучного інтелекту та нейромереж у створенні графічних ресурсів, автоматизації рутинних завдань і персоналізації ігрового досвіду. Наголошено на розвитку професійних компетенцій: креативності, технічної грамотності, стратегічного мислення, комунікаційних навичок, уміння працювати в міждисциплінарних командах і здатності адаптуватися до змін цифрового середовища. Матеріали статті узагальнюють результати вітчизняних і зарубіжних досліджень, подають приклади успішних кейсів («Minecraft», «The Witcher 3», «Monument Valley», «Ori and the Blind Forest», «Genshin Impact», «Fortnite»), а також аналізують освітні практики провідних університетів, що поєднують академічну підготовку з партнерством індустрії креативних технологій. Отримані результати можуть бути використані у вдосконаленні навчальних програм, створенні курсів із цифрових медіа та як методичне підґрунтя для практиків, котрі прагнуть реалізовувати конкурентоспроможні ігрові проєкти.
The article analyzes the contemporary reconfiguration of aerial gymnastics from feat-centered concatenations to dramaturgically scored compositions in which technique carries narrative meaning. Building on recent work in circus dramaturgy, choreographic method, audience physiology, performer profiling, and injury-risk synthesis, the study argues that recurrent motive families – wraps, climbs, drops, and suspensions – can be organized as image-bearing structures without diluting gymnastic specificity. Compositional agency is attributed to the material frictions between body and apparatus: torsion, drag, deliberate mis/fit, negotiated balance. These frictions are arranged through repetition-with-difference, durational suspensions, and tempo-coded transitions so that conflict, hesitation, and repair unfold as legible arcs rather than as ornamental bridges between highlight tricks. Audience-side measurements from immersive formats indicate segment-wise peaks of synchrony at dramaturgical hinges, providing a feedback-sensitive handle on pacing, cue placement, and the distribution of suspense and release. In parallel, cross-sectional profiles of pre-professional and professional circus artists, together with discipline-specific risk syntheses and return-to-performance pathways, supply operational constraints for casting, rehearsal design, and spacing of high-load elements; narrative intensity is matched to tissue tolerance, prior exposure, and recovery windows. The article proposes a practice-oriented matrix that links motive selection to compositional choices, health parameters, and audience cues, and illustrates its applicability by reading a Jeanne d’Arc creation as a cyclical motive design built from bindings, ascents, and falls. Outcomes include criteria for distributing serial drops and prolonged isometrics across an arc; guidelines for integrating breath, tremor, and micro-failure as evidence rather than defect; and a template for returning motif density when re-staging for different bodies while preserving the same narrative outline. The consolidation of these methods clarifies how risk, virtuosity, and imbalance/repair operate as circus-specific codes of meaning. Taken together, the framework supplies creators and coaches with reproducible procedures for narrative scoring in contemporary aerial work, enabling genre evolution from trick assemblage to image-driven storytelling while sustaining performer longevity and dramaturgical clarity.
У статті на основі опрацювання різнопланових джерел (дисертацій, монографій, статей та електронних ресурсів) розкрито шляхи формування та розвитку саксофонної освіти України ІІ пол. ХХ – поч. ХХІ ст. Висвітлено передумови формування української школи гри на саксофоні, що зароджувалася в контексті загальноєвропейської музичної традиції та на основі глибинних національних освітньо-культурних процесів. Історичні витоки саксофонної освіти розглянуто через призму діяльності музичних цехів і братств, які впродовж XV-XVII ст. заклали підґрунтя інструментальної фахової підготовки, сприяли розвитку нотного письма, ансамблевого й оркестрового музикування та формування професійної мистецької освіти. У статті також окреслено вплив рогових оркестрів і аматорських симфонічних оркестрів, діяльність музичних товариств та відкриття консерваторій за європейським зразком упродовж ХІХ-поч. ХХ ст., які підготували основу для утвердження саксофона як академічного інструмента в українській музичній культурі. Підкреслено, що через ідеологічні причини в радянську добу саксофон залишався маргінальним інструментом, а в роки здобуття Україною незалежності утверджується в академічній музичній освіті та виконавстві. У дослідженні сфокусовано увагу на провідних регіональних осередках саксофонної освіти, зосереджених у НМАУ ім. П. І. Чайковського, ОНМА імені А. В. Нежданової, ЛНМА імені М. В. Лисенка, ХНУМ імені І. П. Котляревського, КМАМ ім. Р. М. Ґлієра, Дніпровській академії музики та ін. Проаналізовано структуру кафедр, педагогічні школи та індивідуальний внесок викладачів‑практиків, зокрема Ю. Василевича, І. Грузіна, М. Крупея, В. Носова, В. Чурикова В. Цайтца та ін. Також окреслено сучасні виклики музичної освіти та саксофонної зокрема, як зміни викладання у рамках Болонського процесу, цифровізацію навчального процесу, використання інформаційно‑комунікаційних технологій, дистанційного навчання та ін. Зроблено висновки, що саксофонна освіта в Україні перебуває в динамічному процесі розвитку та трансформації. Її поступ спирається на здобутки минулого, зокрема педагогічний досвід провідних викладачів і композиторів, водночас орієнтується на інновації, міжкультурний діалог і світові стандарти професійної підготовки музикантів.
У статті розглядається взаємозв’язок між естрадним вокальним мистецтвом і аранжуванням у контексті сучасного музичного простору. Мета статті - проаналізувати особливості взаємодії естрадного вокального виконання та аранжування як двох взаємозалежних компонентів сучасної музичної творчості, з урахуванням цифрових технологій та змін у музичній індустрії. Аналізуються принципи стилістичної та технічної взаємодії вокалу з інструментальним супроводом, з’ясовується роль аранжування у формуванні звучання вокального твору та його подальший вплив на сприйняття аудиторією. Розглянуто естрадний вокал як повноцінний інструмент, здатний виконувати головну роль у створенні композиції та новітні технології, цифрові платформи та зміни в музичній індустрії, які трансформують нові підходи до аранжування та вокального виконавства. На основі аналізу творчості таких артистів, як: Джамала, «ONUKA», «The Maneken», «Latexfauna» «Billie Eilish», «James Blake», «Björk», «Arca», «Cher» та «Hatsune Miku» простежено тенденції до поєднання «живого вокалу» та електронного звучання, що формують нові естетичні орієнтири популярної музики. Зазначено, що в сучасній практиці естрадний вокал функціонує не лише як носій мелодії, а й як самостійний інструмент із широкими можливостями звукового оформлення – від використання ефектів до використанні синтетичних голосів та віртуальних виконавців. У статті запропоновано типологію сучасних вокальних технік, визначено художню функцію та окреслено перспективи подальшого використання штучного інтелекту (ШІ) у створенні й обробці голосу. Наголошується на важливості комплексного підходу до створення музичного матеріалу, де вокал та аранжування виступають як рівноправні компоненти творчого процесу. Таким чином, дослідження підкреслює, що сучасна взаємодія вокалу та аранжування виходить за межі простого супроводу, стаючи ключовим чинником формування нової музичної естетики та комунікації в епоху цифрових медіа
У статті проведено аналіз творчого процесу командної роботи з постановки циркового номера або шоу-програми. Проблема, яка аналізується, – це процес підготовки творчого проєкту (циркового продукту), який практично не досліджувався в сучасній арт-критиці з циркового мистецтва. Сам творчий процес – початок, розвиток та завершення командної роботи виконавця чи виконавців, майстра-трюкографа та балетмейстера-режисера – залишається без уваги сучасних дослідників циркового мистецтва, що не є об’єктивним і потребує вивчення. Мета статті – визначити суб’єктів командної роботи зі створення циркового продукту: номер, шоу-програма, визначити їх конкретні функції окремо і в команді, встановити етапи створення циркового номера або шоу-програми. Уточнимо важливі етапи командної роботи для створення циркового продукту, а саме номера чи шоу-програми. Перший етап – загальна фізична підготовка для артиста цирку та оволодіння професійними компетенціями з акробатики, гімнастики, еквілібристики, жонглювання, пантоміми, танцю, акторської майстерності. Другий етап – злагоджена та системна робота командного складу: майстри курсу зі спеціалізації циркового жанру – акробатики, повітряної гімнастики, еквілібристики, жонглювання, ілюзії та маніпуляції, пантоміми, клоунади спільно з викладачем танцю чи пластики. Третій етап – чітке тематичне та трюкове завдання для підготовки професійного артиста цирку. Дається конкретне визначення завдань та практичних завдань, які ставить майстер курсу циркового номеру за жанром, відповідно до фізичних, естетичних, музичних, пластичних, координаційних та креативних даних виконавця майбутнього артиста цирку, постановка чітких і конкретних завдань хореографу, який працюватиме над пластикою та відпрацюванням танцювальних елементів; визначення та створення конкретного реквізиту для виконавця циркового номера за жанром відповідно до його фізичних, естетичних, пластичних, координаційних і креативних даних і можливостей. Четвертий етап – визначення майстром-трюкографом та хореографом художнього оформлення, костюму, реквізиту, висвітлення циркового номеру та новітніх технічних можливостей сьогодні. Репетиційний період має конкретні рівні складності трюкової частини, вивчення яких відбувається у певні терміни (протягом конкретної кількості років). Під час репетиційного періоду відбувається відпрацювання трюків, з’єднання трюків у комбінації, відпрацювання комбінацій з трюками окремо та спільно з танцювальними елементами та пластикою. Художній образ відпрацьовується відповідно до його тематики та ідеї циркового творчого проєкту (продукту) в конкретному жанрі: акробатиці, повітряній гімнастиці, еквілібристиці, жонглюванні, ілюзії та маніпуляції, пантомімі, клоунаді. П’ятий етап – підготовка до демонстрації циркового творчого проєкту (продукту), а також демонстрація на перегляді для розуміння майстра-трюкографа за цирковим жанром та хореографом, які неточності потрібно усунути та які деталі потрібно додати. Обговорення циркового творчого проєкту (продукту) відбувається на відкритому показі з залученням спеціалістів різних циркових жанрів, танцю, пластики, акторської майстерності, демонстрація циркового творчого проєкту (продукту) – на різноманітних сценічних заходах, концертах, шоу. Висновки свідчать про те, що важливість злагодженої командної роботи всіх учасників процесу зі створення циркового номера чи шоу-програми реалізує високий рівень професіоналізму та конкурентоспроможності циркового мистецтва сьогодення.
Стаття присвячена дослідженню інтерсеміотичних процесів у музичній творчості сучасного саундпродюсера Євгена Філатова на прикладі проєкту «Як звучить Україна». Музичні композиції програми демонструють, як звуки навколишнього середовища через процес трансформації інтегруються у музичний твір, набуваючи нового естетичного та культурного значення. Мета дослідження полягає у виявленні механізмів інтерсеміотичної трансформації природних і побутових звуків у музичну композицію, а також у визначенні ролі саундпродюсера як практичного семіотика, що оперує різними знаковими системами для створення полісеміотичних творів. Уперше досліджено специфіку використання подвійного кодування у сучасній аудіокультурі на прикладі музичної інтерпретації звуків міських середовищ України, що проявляється у поєднанні задокументованих звукозаписів і формуванні з них цілісної музичної композиції, яка передаватиме звуковий образ міста. Доведено, що інтерсеміозис у проєкті «Як звучить Україна» здійснюється через конгруентну взаємодію аудіальних і візуальних кодів, які спільно формують нову креативну реальність і створюють багаторівневий емоційно-смисловий простір. Особливу увагу приділено трансформації звуків (шумів) середовища у музичні елементи, де саунд набуває статусу знаку з власною семантикою у межах композиції. Здійснено інтерсеміотичний аналіз музичних композицій проєкту «Як звучить Україна». Досліджено подвійні змісти записаних звуків поєднаних у цілісну композицію з позиції музичності, емоційності та культурної цінності. Результати дослідження засвідчують, що інтерсеміотичне мислення в музиці є перспективним напрямом розвитку сучасного саундпродюсування та потребує подальшого вивчення механізмів формування аудіальних образів на основі звукових реалій. Стаття окреслює нові можливості для практичного застосування інтерсеміотичних стратегій у музичному мистецтві та розширює уявлення про роль саундпродюсера як культурного медіатора в цифрову епоху.
