Humanitas

Стаття присвячена теоретичному аналізу травмоінформованого підходу (ТІП) як методологічної основи для переосмислення супервізійної практики в соціальній роботі. Актуальність теми зумовлена зростанням рівня травматизації як клієнтів соціальних служб, так і самих фахівців, що особливо загострилося в умовах повномасштабної війни в Україні. Інтенсивний контакт із травматичним досвідом клієнтів може призводити до вторинної травматизації та професійного вигорання соціальних працівників, що негативно позначається на якості надання соціальних послуг. На основі систематизації закордонних підходів розкрито сутність травмоінформованої супервізії (ТІС) через призму «паралельних процесів»: характер взаємодії між супервізором і фахівцем відтворює ті самі цінності безпеки, довіри та співпраці, які фахівець має реалізовувати у роботі з клієнтами. Показано, як традиційні функції супервізії – адміністративна, освітня та підтримувальна – трансформуються у травмоінформованому контексті, набуваючи нового змісту та пріоритетності. Центральним результатом дослідження є авторська типологія практичних моделей ТІС: реляційної, процесно-аналітичної та організаційно-орієнтованої. Реляційна модель акцентує на якості супервізійного альянсу, валідації досвіду та профілактиці ретравматизації у взаємодії. Процесно-аналітична модель забезпечує структуровану рефлексію на кількох рівнях – від аналізу клієнтського кейсу до внутрішніх процесів самого супервізора. Організаційно-орієнтована модель розглядає супервізора як агента інституційних змін, що впроваджує травмоінформовані практики на рівні установи. Для кожної моделі визначено відповідний набір компетентностей супервізора. Запропонована концептуалізація ТІС як багаторівневої системи (індивідуальний, професійний та організаційний рівні) створює підґрунтя для подальших емпіричних досліджень та адаптації підходу до українського контексту

На тлі довготривалого військового конфлікту в Україні проблема реінтеграції громад та соціальної підтримки населення деокупованих територій набуває особливої значущості. Дослідження має на меті проведення аналізу практичного потенціалу соціальних комунікацій у формуванні векторності соціальної допомоги постраждалому населенню на звільнених українських землях. У статті детерміновано основні труднощі, що виникають внаслідок окупації та включають, окрім матеріальних проблем, порушення резильєнтності та стійкості на тлі негативних соціально-психологічних стереотипів. У дослідженні розглянуто соціологічний вимір успішної реінтеграції громад деокупованих територій, з’ясовано роль цифрового медійного простору та соціальних мереж щодо поширення запитів на підтримку, інформації щодо цільових проєктів, діяльності благодійних фондів тощо. Проаналізовано ефективність діяльності благодійних хабів підтримки, як цільового соціального простору, створеного для сприяння розвитку та самореалізації населення деокупованих територій, розвиток інклюзивних практик адаптації, практичну підтримку реінтеграції, розширення можливостей. Розглянуто можливості сучасних цифрових комунікаційних систем щодо поширення наративів соціальної єдності у суспільстві, залучення ресурсів для практичної підтримки, популяризації контенту, що висвітлює дійсність складних умов життєдіяльності реінтегрованих громад. Проаналізовано актуальні формати соціальних комунікацій, зокрема, інтерв’ювання та подкасти, що позиціонуються ефективним підходом до організації публічної дискусії щодо важливих суспільних проблем: їх ненормативність, принципова відмінність манери подачі інформації від традиційних медіа, викликає в аудиторії довіру до автора, формує емоційний зв’язок із ним і зумовлює високий рівень залучення до надання соціальної допомоги постраждалому населенню

Мета роботи – дослідити інституційну трансформацію системи центральних органів виконавчої влади (далі – ЦОВВ) у соціальній сфері України в умовах воєнного стану, децентралізації та реформи державного управління, а також оцінити її вплив на розмежування функцій формування та реалізації соціальної політики – ключового чинника ефективності соціального управління та адміністрування. Методологія ґрунтується на системному та інституційному підходах із застосуванням структурно- функціонального аналізу, нормативно-правового аналізу та елементів порівняння організаційних моделей. Досліджено зміни у діяльності Міністерства соціальної політики, сім’ї та єдності України (далі Мінсоцполітики), а також ЦОВВ, діяльність яких воно спрямовує та координує, зокрема Пенсійного фонду України, Національної соціальної сервісної служби України, Державної служби України у справах дітей. Наукова новизна полягає в комплексному аналізі трансформації інституційної архітектури ЦОВВ у соціальній сфері в нових суспільно-політичних умовах, обґрунтуванні логіки функціонального перерозподілу повноважень та уточненні проблем координації між суб’єктами соціального управління та адміністрування. Висновки. Проведені трансформації сприяли організаційному розмежуванню функцій з формування та реалізації державної соціальної політики шляхом передачі невластивих Мінсоцполітики повноважень до існуючих або новостворених ЦОВВ у соціальній сфері. Водночас залишаються невирішеними окремі проблеми, зокрема недостатня міжвідомча координація, дублювання функцій, незавершеність організаційної моделі ЦОВВ на регіональному та субрегіональному рівнях, а також неузгодженість взаємодії територіальних органів з органами місцевого самоврядування.

У статті розглядається феномен вікарної травми у соціальній роботі як один із ключових викликів професійної діяльності в умовах тривалих криз і військових конфліктів. Вікарна травма (англ. vicarious trauma) трактується як опосередкований психологічний вплив, що виникає внаслідок систематичної взаємодії фахівців із травматичним досвідом клієнтів і проявляється у змінах емоційного стану, когнітивних уявлень та професійного самопочуття. Метою дослідження є вивчення рівня теоретичної обізнаності та практичної підготовленості фахівців соціальної роботи щодо феномену вікарної травматизації, а також аналіз наявних стратегій професійного самозахисту і використання супервізійної підтримки. Емпіричну основу становить кількісне дослідження, проведене у формі передтренінгового опитування 54 фахівців соціальної сфери. Результати дослідження свідчать про наявність розриву між усвідомленням ризиків вікарної травми та практиками її профілактики. Виявлено помірний рівень теоретичної обізнаності респондентів і водночас недостатню сформованість навичок системної психосоціальної гігієни. Лише незначна частка фахівців має чітко структуровані стратегії саморегуляції та регулярно використовує їх у професійній діяльності. Також зафіксовано обмежене використання супервізії як інструменту підтримки та низький рівень сформованості навичок формування супервізійного запиту. Водночас більшість респондентів усвідомлює взаємозв’язок між власним психоемоційним станом і якістю надання послуг клієнтам. Зроблено висновок про необхідність переходу від реактивних до проактивних підходів у забезпеченні психологічної безпеки фахівців соціальної роботи. Обґрунтовано доцільність посилення освітньої підготовки, розвитку індивідуальних стратегій самозбереження, інституціоналізації супервізійної підтримки та впровадження травмоінформованого організаційного середовища

У статті досліджено феномен молоді NEET (Not in Employment, Education or Training) у контексті трансформації сучасних соціально-економічних відносин та визначено його як новий системний виклик для національної моделі соціального захисту. Актуальність теми зумовлена зростанням масштабів молодіжної економічної пасивності під впливом структурних диспропорцій ринку праці, освітньої нерівності, демографічних змін та цифровізації економіки. Обґрунтовано, що покоління NEET не є однорідною соціальною групою, а формується під впливом комплексу економічних, інституційних, територіальних та гендерних чинників, що ускладнює вироблення універсальних механізмів політичного реагування. Проаналізовано концептуальні підходи у зарубіжних та вітчизняних дослідженнях щодо змісту категорії NEET, зокрема у вимірі людського капіталу та соціального відчуження. Встановлено, що тривале перебування молоді поза сферою зайнятості та освіти призводить до накопичення соціальних ризиків, втрати професійних навичок, поглиблення бідності та формування залежності від трансфертної підтримки. Підкреслено, що зростання частки NEET трансформує традиційну функціональну модель соціального захисту, яка історично орієнтована на компенсацію втрати доходу, а не на превенцію соціального виключення та активізацію потенціалу молоді. У статті доведено необхідність переорієнтації системи соціального захисту з пасивних інструментів на інтегровані механізми активної соціальної політики, що поєднують освітні, трудові, соціальні та психологічні інтервенції. Аргументовано, що адаптація системи соціального захисту має передбачати індивідуалізовані траєкторії підтримки, розвиток інституцій соціального партнерства, впровадження програм раннього втручання та посилення міжсекторальної координації.

У статті здійснено комплексний аналіз гуманітарного реагування міжнародних організацій в Україні в умовах повномасштабної війни. Розкрито еволюцію гуманітарної діяльності від локалізованої підтримки населення, постраждалого від конфлікту на сході України після 2014 року, до масштабної багатосекторальної системи допомоги у 2022–2026 роках. Окреслено правове підґрунтя гуманітарної діяльності, зокрема роль Закону України «Про гуманітарну допомогу» та змін до нього щодо врегулювання діяльності гуманітарних організацій в умовах воєнного стану. Проаналізовано інституційну архітектуру гуманітарного реагування, зосереджено увагу на координаційній ролі Організації Об’єднаних Націй та функціонуванні кластерної системи. Висвітлено діяльність спеціалізованих агенцій ООН у сферах продовольчої безпеки, охорони здоров’я, захисту прав людини, психосоціальної підтримки, відновлення житла та підтримки внутрішньо переміщених осіб. Окрему увагу приділено програмам грошової допомоги, освітнім ініціативам та заходам із раннього відновлення громад. Досліджено внесок міжнародних неурядових організацій у забезпечення правозахисної та медіаційної діяльності, а також підтримку вразливих груп населення. Визначено основні виклики гуманітарного реагування, зокрема скорочення фінансування, труднощі доступу до окупованих територій, ризики дублювання допомоги та залежність від міжнародних донорських ресурсів. Обґрунтовано, що гуманітарне реагування міжнародних організацій є важливим чинником соціальної стабілізації, збереження людської гідності та формування стійкості громад в умовах війни, а також створює передумови для інтеграції гуманітарної підтримки у довгострокову політику відновлення України

У статті здійснено комплексний теоретичний аналіз сучасних підходів до організації соціальної та психосоціальної підтримки дітей, позбавлених батьківського піклування, як однієї з найбільш уразливих категорій населення. Актуальність дослідження зумовлена посиленням соціальних ризиків, зокрема в умовах суспільних трансформацій та кризових явищ, що впливають на зростання кількості дітей, які опиняються у складних життєвих обставинах. Розглянуто ключові наукові концепції та підходи до організації соціальної роботи з цією категорією дітей у контексті реформування соціальної політики, розвитку системи захисту прав дитини та модернізації освітнього середовища. Узагальнено результати вітчизняних і зарубіжних досліджень, присвячених проблемам соціальної адаптації, інтеграції, формування життєвих компетентностей і забезпечення психоемоційного благополуччя дітей, які перебувають під опікою держави або в альтернативних формах сімейного виховання. Особливу увагу приділено впливу травматичного досвіду, порушенням прив’язаності та ризикам соціальної дезадаптації, що потребують комплексного підходу до соціального супроводу. Акцентовано на важливості міждисциплінарної взаємодії фахівців соціальної сфери, психологів, педагогів, медичних працівників і представників громадських організацій у забезпеченні ефективної підтримки дітей. Окремо розглянуто можливості використання сучасних цифрових інструментів і технологій у процесі соціальної роботи, зокрема для моніторингу потреб, індивідуалізації супроводу та підвищення доступності послуг. Окреслено перспективні напрями вдосконалення технологій соціальної роботи, що передбачають впровадження інноваційних моделей підтримки, розвиток сімейно орієнтованих підходів, посилення профілактичної складової, а також підвищення професійної компетентності фахівців. Запропоновані підходи спрямовані на підвищення ефективності системи соціальної підтримки та забезпечення сталого розвитку і соціальної інтеграції дітей, позбавлених батьківського піклування

Метою статті є дослідження та обґрунтування необхідності впровадження систем автоматизованого аналізу звернень та відгуків клієнтів соціальної роботи, визначення характеристик такої моделі та інтероперабельності з наявними системами та клієнтськими порталами. У статті пропонується інтегрована модель автоматизованої обробки звернень та відгуків клієнтів на основі концептуальних основ цифровізації соціальних послуг, принципів автоматизованого управління зворотним зв›язком та аналізу систем підтримки клієнтів на основі штучного інтелекту. Досліджено зарубіжний досвід автоматизації зворотного зв›язку у соціальних службах Естонії, Великобританії та Канади. Запропоновано модульну схему впровадження системи автоматизованого аналізу звернень та відгуків у національну систему соціального захисту з урахуванням нормативно-правових вимог. Продемонстровано впровадження аналітики на основі штучного інтелекту, обробки природної мови (NLP), механізмів контролю SLA та прогнозного моделювання, яке покращує прийняття управлінських рішень та персоналізацію послуг, одночасно зменшуючи операційні витрати та час реагування. Визначено переваги автоматизованого аналізу звернень та відгуків клієнтів для: виявлення системних недоліків у наданні соціальних послуг; прогнозування попиту на конкретні соціальні виплати та потреби клієнтів; запобігання корупційним ризикам через прозорість та аналіз зворотних відгуків; покращення дотримання угоди про рівень обслуговування; посилення персоналізованої підтримки вразливих груп населення. Представлено етичні та організаційні міркування, висновки щодо імплементації даного підходу в контексті соціальної роботи та консультування.

Ця стаття присвячена аналізу соціальної інтеграції дорослих осіб з інвалідністю з числа внутрішньо переміщених осіб на рівні громади та обґрунтуванню соціального проєктування як прикладного підходу до побудови комплексної моделі інтеграційної підтримки. У роботі розкрито, що інтеграція є багатовимірним процесом, який включає доступ до ресурсів і послуг, участь у соціальних зв’язках та відновлення соціальних ролей, а її результативність визначається не лише індивідуальними ресурсами, а й характеристиками середовища, інституційною спроможністю громади, доступністю та якістю сервісів. Стаття акцентує увагу на сучасних викликах воєнного часу, коли переміщення посилює ризики соціальної ізоляції, знижує доступність інфраструктури і загострює потребу у координованих, безперервних рішеннях підтримки. Мета роботи – теоретично обґрунтувати та розробити на засадах соціального проєктування комплексну модель соціальної інтеграції дорослих осіб з інвалідністю з числа ВПО на рівні громади, визначивши ключові чинники, бар’єри й ресурси інтеграції, а також механізми міжсекторальної взаємодії та критерії оцінювання результативності інтеграційних заходів і соціальних послуг. Особлива увага приділяється систематизації бар’єрів інтеграції, які проявляються через недоступність середовища, інформаційні обмеження, стигму, розрив мереж підтримки, труднощі зайнятості та сервісні прогалини, що в сукупності знижують реальні можливості участі та автономії. На основі цього пропонується проєктна модель інтеграції як узгоджений маршрут отримувача послуг, у межах якого поєднуються оцінювання потреб, індивідуальне планування, кейс менеджмент, психосоціальна підтримка, інструменти соціально економічного включення та розвиток соціальних зв’язків із забезпеченням регулярної міжсекторальної координації. Методологія дослідження базується на аналізі наукової літератури та узагальненні сучасних підходів соціальної роботи у громаді, інклюзії та соціального проєктування, із застосуванням порівняльного аналізу, систематизації й моделювання логіки змін. У статті використано методи структуризації проблеми, визначення цільових груп та проєктування компонентів моделі з урахуванням потреб і умов функціонування місцевих сервісів. Наукова новизна полягає в концептуалізації соціальної інтеграції дорослих ВПО з інвалідністю у проєктній логіці та в запропонуванні комплексної громаданської моделі, що поєднує модульний пакет сервісів, маршрут отримувача послуг, механізми міжсекторальної взаємодії й критерії оцінювання інтеграційних результатів. Висновки. Соціальне проєктування дозволяє забезпечити перехід від фрагментарних заходів до керованої моделі підтримки, підвищуючи доступність, безперервність та результативність інтеграції на рівні громади. Подальші дослідження доцільно спрямувати на емпіричну перевірку ефективності запропонованої моделі в різних типах громад та уточнення індикаторів інтеграції, чутливих до різних потреб і рівнів автономності дорослих осіб з інвалідністю з числа ВПО.

У статті здійснено соціологічний аналіз трансформації комунікативних стратегій фахівців соціальної сфери у роботі з ветеранами російсько-української війни. Представлено авторську тренінгову програму «Особливості спілкування з ветеранами та членами їх родини, членами родин загиблих», спрямовану на формування практичних навичок травма-інформованого консультування та вироблення ефективних стратегій підтримки ветеранів і членів їхніх родин. Емпіричною базою дослідження стали результати тренінгового курсу за участю вісімдесяти учасників – соціальних працівників із Дніпровської та Донецької областей. Програма орієнтована на розвиток навичок управління стресом, деескалації конфліктів та підтримки психоемоційної рівноваги самих фахівців. На основі отриманих емпіричних даних обґрунтовано обмеженість традиційної «сервісної» моделі соціальної роботи в умовах воєнного стану. Проаналізовано ключові професійні виклики, зокрема ризики вторинної травматизації та складність комунікації у кризових ситуаціях. Доведено, що важливою компетенцією фахівця стає здатність до кризової комунікації та медіації. Наукова новизна дослідження полягає у введенні поняття «медіатор соціальної довіри» як нової рольової моделі соціального працівника, що функціонує в умовах інституційної недовіри та суспільної травматизації. Результати апробації програми засвідчили підвищення професійної впевненості учасників, розвиток емоційної грамотності та опанування нових технік кейс-менеджменту, що відповідають викликам воєнного часу. Отримані результати підкреслюють важливість підтримки професійної стійкості соціальних працівників як необхідної умови ефективного супроводу ветеранів та стабілізації українського суспільства у післявоєнний період.

Сформованість менеджерських здібностей соціальних працівників напряму залежать від якості виконання ними професійних функцій і сприяють орієнтованому на результат управлінню. До менеджерських здібностей соціальних працівників, необхідних для реалізації управлінського потенціалу, віднесено: ділові (здатність приймати ефективні управлінські рішення; проєктувати та моделювати соціальні ситуації; налагоджувати взаємодію державних, громадських і комерційних організацій на підґрунті соціального партнерства; до управління, моніторингу та оцінки соціальних проєктів і програм та ін.); адміністративно- інноваційні (здатність спілкуватися з представниками професійних груп різного рівня; впроваджувати методи і технології інноваційного практикування в менеджменті професійної діяльності; залучати та організовувати громадськість до участі у вирішенні соціальних проблем та ін.); соціально-психологічні (здатність надання допомоги та підтримки клієнтам із врахуванням їхніх індивідуальних потреб, вікових відмінностей, гендерних, етнічних та інших особливостей; до групової мотивації, фасилітації процесів прийняття групових рішень та ін. ); етичні (здатність виявляти професійну ідентичність та діяти згідно з цінностями соціальної роботи та етичними принципами; професійної рефлексії та ін.). Виокремлено чинники формування менеджерських здібностей соціальних працівників, що впливають на ефективність професійної діяльності. До них віднесено: чинники зовнішнього середовища (потреба у координації спільних зусиль фахівцями різних галузей, структур для виконання професійних завдань); чинники внутрішнього середовища (складні процедури визначення результатів діяльності фахівців соціальної сфери; неузгодженістю між якісними та кількісними показниками ефективності діяльності; поліфункціональність роботи, потреба у широкому спектрі сформованих компетенцій); особистісні чинники (необхідність у прийнятті термінових рішень від яких залежить доля людей; наявність стресових ситуацій, фізичні показники; мотивація професійної діяльності).

Мета дослідження: У статті розглядається проблематика духовного виміру соціальної роботи, при цьому основна увага приділяється питанню, чи є він маргіналізованим аспектом практики надання допомоги, чи, навпаки, її важливою основою, що визначає ефективність заходів. Метою дослідження є аналіз значення духовних цінностей, у тому числі з акцентом на віру та релігійні практики, що випливають з неї, у побудові відносин допомоги та підтримці клієнтів у кризових ситуаціях. У статті застосовано теоретично-практичний метод, що поєднує аналіз літератури з посиланням на практику соціальної роботи. Теоретична частина охопила огляд та синтез концепцій, що стосуються духовного життя людини, значення християнських цінностей у процесі надання допомоги. Практична частина, натомість, полягає у застосуванні цих положень до реалій соціальної допомоги через аналіз прикладів, професійного досвіду та можливих застосувань у роботі з клієнтом. Такий підхід дозволяє не лише впорядкувати теоретичні знання, а й продемонструвати їхню корисність та практичний характер у сфері надання допомоги. Було зазначено, що духовність у розумінні сфери пошуку сенсу, цінностей, мети життя та відносин із тим, що виходить за межі людської особистості, може відігравати важливу роль у процесі подолання життєвих труднощів, зміцненні психічної стійкості та побудові відносин, заснованих на довірі та повазі. Особливе значення надається християнським цінностям, таким як гідність людини, любов до ближнього, партнерство чи надія, які можуть підтримувати як клієнтів, так і соціальних працівників під час надання допомоги. Висновки, зроблені на основі проведеного аналізу, вказують на те, що духовність не може розглядатися як другорядний елемент. Її усвідомлене та рефлексивне врахування може сприяти підвищенню як ефективності допомоги, так і її якості. В статті здійснено систематизацію та інтеграцію розрізнених у літературі підходів до духовності в соціальній роботі, висвітлено її значення в контексті сучасних соціальних викликів. Стаття робить внесок у розвиток міждисциплінарних досліджень, поєднуючи перспективу соціальної роботи з філософською, психологічною та теологічною рефлексією. Перспективним для практики соціальної роботи є необхідність розвитку компетентностей соціальних працівників у сфері виявлення та адекватної підтримки духовних потреб клієнтів, а також включення рефлексії щодо цінностей у процес навчання та підвищення кваліфікації. Врахування духовності може сприяти більш цілісному та ефективному підходу до надання допомоги, що відповідає всім потребам людини.

У статті розглянуто трансформацію консультативної практики соціальної роботи в умовах війни. Основну увагу зосереджено на зміні логіки професійної допомоги: від кризового втручання як форми оперативного реагування на гострий стан клієнта до довготривалого соціально-консультативного супроводу, орієнтованого на відновлення його соціального функціонування. Вихідним положенням дослідження є розуміння того, що в умовах війни криза дедалі частіше втрачає ознаки короткочасної події та набуває тривалішого, складнішого і більш багатовимірного характеру. У життєвих ситуаціях клієнтів поєднуються емоційне напруження, труднощі адаптації, зміна соціальних ролей, порушення повсякденного ритму життя, ослаблення соціальних зв’язків, матеріальні та побутові проблеми. Це зумовлює потребу в такій моделі допомоги, яка не обмежується первинною стабілізацією стану, а враховує подальший процес відновлення людини та її поступове пристосування до нових життєвих обставин. У статті проаналізовано наукові підходи до кризового втручання, психосоціальної підтримки, травмоінформованої практики, кейс-менеджменту та соціального супроводу. Показано, що кризове консультування зберігає важливе значення як початковий етап професійної допомоги, оскільки дозволяє підтримати людину в гострий момент, знизити інтенсивність переживань, допомогти в орієнтації в ситуації та визначенні найближчих дій. Разом з тим сучасна практика соціальної роботи дедалі частіше потребує продовження такої допомоги у формі більш послідовної і тривалої взаємодії з клієнтом. Довготривалий соціально-консультативний супровід розглядається як закономірний розвиток консультативної практики, що дає змогу поєднати первинну підтримку з подальшою адаптацією клієнта, зміцненням його внутрішніх і зовнішніх ресурсів, координацією допомоги та збереженням соціальної включеності. Підкреслено, що така зміна логіки допомоги впливає і на професійну роль соціального працівника, яка виходить за межі одноразового консультування і включає елементи супроводу, посередництва, оцінки потреб і координації дій у процесі подолання клієнтом складних життєвих обставин

У статті досліджено структуру та динаміку соціальних послуг, що надавалися Чернівецьким міським центром соціальних служб у 2021–2025 роках, а також трансформацію соціальних потреб клієнтів у зазначений період. Актуальність дослідження зумовлена зростанням соціальних ризиків в умовах воєнного стану, посиленням навантаження на систему соціального захисту та необхідністю адаптації локальних соціальних служб до нових категорій отримувачів допомоги. Мета статті полягає в аналізі структури соціальних послуг міського центру соціальних служб і виявленні основних тенденцій динаміки соціальних потреб клієнтів у 2021–2025 роках. У дослідженні використано аналіз і синтез, узагальнення, порівняльний метод, аналіз документів, статистичний аналіз та графічну інтерпретацію даних. Емпіричну базу становили статистичні та аналітичні матеріали міського центру соціальних служб за 2021–2025 роки. Встановлено, що впродовж досліджуваного періоду структура соціальних послуг істотно змінилася: якщо у 2021 році переважали традиційні напрями підтримувальної роботи, то з 2022 року посилилися кризові, захисні, адаптаційні та інтеграційні послуги. Виявлено, що найбільш динамічними категоріями соціальних потреб стали випадки, пов’язані з внутрішнім переміщенням, насильством і загрозами безпеці дитини, а також сімейною соціальною вразливістю. Доведено, що структура соціальних послуг перебуває у прямій залежності від структури соціальних потреб клієнтів, а діяльність міського центру соціальних служб є чутливою до змін соціальної ситуації в громаді. Практична цінність отриманих результатів полягає у можливості їх використання для вдосконалення потребоорієнтованого підходу, підвищення адресності соціальних послуг та посилення міжвідомчої взаємодії у сфері соціальної роботи на рівні громади

Стаття присвячена аналізу напрямів та особливостей діяльності центрів соціальних служб у роботі з сім’ями та дітьми в умовах сучасних суспільних трансформацій та воєнних викликів. Проаналізовано ключові категорії отримувачів послуг – діти-сироти, діти з інвалідністю, сім’ї у складних життєвих обставинах, внутрішньо переміщені особи, багатодітні та малозабезпечені родини. Акцент зроблено на комплексному підході до підтримки сімей, профілактиці соціальних ризиків, розвитку соціальних компетентностей дітей та інтеграції послуг у міжвідомчу співпрацю. Підкреслено значення профілактичної спрямованості, міжвідомчої співпраці, інклюзивних практик та інноваційних методів роботи. Метою дослідження є окреслення ключових тенденцій у розвитку соціальної підтримки та визначення інноваційних підходів до роботи з різними категоріями отримувачів послуг. У процесі дослідження використано загальнонаукові методи – аналіз, синтез, системний та порівняльний підходи, узагальнення й структурно-функціональний метод. Результати показують, що діяльність центрів соціальних служб характеризується комплексністю, профілактичною спрямованістю та інтеграцією у міжвідомчу співпрацю. Виявлено основні проблеми, які охоплюють економічну, психологічну, освітню, соціальну та правову сфери, та доведено важливість інклюзивних практик, індивідуалізації допомоги й розвитку програм ресоціалізації. Сучасна соціальна робота потребує впровадження цифрових інструментів моніторингу потреб та оцінки ефективності програм, що дозволяє оперативно реагувати на зміни у соціальному середовищі. Практичне значення дослідження полягає у можливості використання його результатів для розроблення ефективних програм підтримки сімей і дітей та формування сучасної моделі соціальної роботи, орієнтованої на сталий розвиток і соціальну інтеграцію.

У статті здійснено аналіз структури органів соціального захисту учасників бойових дій та ветеранів війни в Україні, їх правових та функціональних засад, а також визначено роль соціальної відповідальності держави у структурі соціального захисту. Обґрунтовано, що ефективна система соціального захисту УБД (ветеранів війни) повинна мати комплексний, інтегрований та адаптивний характер, поєднувати законодавче закріплення прав та соціальну відповідальність, доступ до соціальних послуг, психологічну та професійну підтримку, а також механізми соціальної адаптації в умовах постконфліктної реінтеграції. Конкретизовано, що система соціального захисту УБД та ветеранів війни в Україні має багаторівневу інституційну структуру, яка включає центральні органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, спеціалізовані служби супроводу та інститути громадянського суспільства, і як модель забезпечує комплексний характер соціальної підтримки та дозволяє реалізовувати принцип міжвідомчої взаємодії. Досліджено, що система соціального захисту в Україні має ознаки міжсекторальної моделі, де поєднання державного управління, професійної соціальної роботи та громадянської активності створює умови для комплексної підтримки УБД (ветеранів війни). Встановлено, що систему нормативного забезпечення також доповнюють закони України у сфері соціального забезпечення, охорони здоров’я, зайнятості населення, освіти, житлової політики, а також підзаконні акти Кабінету Міністрів України, що деталізують механізми реалізації відповідних соціальних гарантій. Побудовано інституційну структуру соціального захисту та визначено функціональні засади органів соціального захисту УБД та ветеранів. Перспективні напрями досліджень охоплюватимуть як оцінювання ефективності існуючих механізмів, так і розробку нових моделей підтримки, адаптованих до потреб УБД (ветеранів війни) у складних соціально-економічних умовах.

Метою статті є теоретичне обґрунтування напрямів вдосконалення безбар’єрного простору з врахуванням потреб учасників бойових дій. В статті розкрито актуальність формування безбар’єрного простору в контексті соціальної підтримки учасників бойових дій. Вивчено наукову думку щодо сутності та складових предмету дослідження, сформовано власне розуміння категорії безбар’єрний простір – це організоване соціальне середовище, в якому кожна людина незалежно від віку, стану здоров’я, рівня мобільності, соціального статусу чи інших індивідуальних особливостей має рівний і зручний доступ до всіх напрямів життєдіяльності: фізичного, економічного, цифрового, інформаційного та суспільно-громадянського. Визначено цільові групи безбар’єрності: ветерани, люди з інвалідністю, особи із тимчасовими порушеннями здоров’я, батьки із малими дітьми, молодь, люди похилого віку. Проаналізовано стан та цільові групи безбар’єрності в Україні, відмічене збільшення кількості потенційно маломобільних груп населення, в тому числі осіб із інвалідністю внаслідок війни протягом 2024-2026 років. Досліджено результати формування безбар’єрного простору в Луцькій міській територіальній громаді. Вдосконалено схему безбар`єрного маршруту громади в контексті потреб учасників бойових дій та осіб з інвалідністю внаслідок війни, сформовано новий піший маршрут, що дасть додаткові можливості щодо замовлення лікарських засобів, відпочинку, занять спортом та позитивно вплине на ментальне здоров’я маломобільних груп населення. Запропоновано напрями вдосконалення безбар’єрного простору в контексті соціальної підтримки учасників бойових дій: підвищення фізичної доступності інфраструктури через впровадження принципів універсального дизайну та формування безперервних безбар’єрних маршрутів; розвиток цифрової та інформаційної доступності шляхом адаптації електронних ресурсів, розширення доступу до онлайн-послуг; формування інклюзивної культури через проведення просвітницьких та освітніх заходів; вдосконалення управлінських і фінансових механізмів шляхом реалізації місцевих програм безбар’єрності, паритетного фінансування та залучення громадськості до прийняття рішень Перспективи подальших досліджень полягають у формуванні практичних рекомендацій щодо покращення безбар’єрного простору з врахуванням потреб учасників бойових дій в післявоєнний період.

У статті розкрито роль громадських організацій у профілактиці домашнього насильства щодо дітей в умовах соціальної вразливості, зумовленої внутрішнім переміщенням сімей у період воєнного стану в Україні. Обґрунтовано, що внутрішнє переміщення є потужним чинником дестабілізації сімейного середовища, що супроводжується втратою ресурсів, порушенням соціальних зв’язків та підвищенням рівня стресу, що у свою чергу зумовлює зростання ризиків насильства щодо дітей. На основі аналізу наукових джерел уточнено сутність домашнього насильства як багатовимірного соціального явища, що включає різні форми впливу на дитину, а також визначено особливості його прояву в умовах воєнного стану. Розкрито зміст соціальної профілактики як системної діяльності, спрямованої на попередження насильства, зниження впливу факторів ризику та формування ненасильницьких моделей взаємодії у сім’ї. Доведено, що громадські організації виступають повноцінними суб’єктами запобігання домашнього насильства, здатними реалізовувати комплексні профілактичні програми, забезпечувати доступність послуг, здійснювати психосоціальну підтримку сімей та впроваджувати інноваційні підходи, зокрема травма-інформовані та цифрові практики. Визначено ключові напрями їх профілактичної діяльності та обґрунтовано організаційно-методичні умови її ефективності, серед яких: впровадження політики нульової толерантності до насильства, розвиток міжсекторальної взаємодії, забезпечення доступності послуг і орієнтація на відновлення ресурсності сім’ї. Запропоновано практичні рекомендації щодо посилення профілактики домашнього насильства щодо дітей у соціально вразливих сім’ях внутрішньо переміщених осіб, систематизовані у вигляді стратегічних напрямів, механізмів реалізації та очікуваних результатів