Мета роботи полягає в систематизації сучасних наукових даних про нейропсихологічні механізми формування болю та розробці інтегративної моделі, що пояснює його когнітивно-афективну і мережеву організацію. Біль розглядається як динамічний нейропсихологічний процес, зумовлений взаємодією сенсорних, емоційних та когнітивних систем мозку. Методологічну основу становить систематичний аналіз наукових джерел за останні десять років із використанням баз даних PubMed, Scopus, Web of Science та PsycINFO. Аналіз охопив провідні теоретичні моделі та сучасні нейровізуалізаційні дослідження функціональних зв’язків між префронтальною, передньою поясною, острівцевою, соматосенсорною корою та трьома головними мережами мозку: мережа пасивного режиму (Default Mode Network), мережа значущості (Salience Network) і центральна виконавча мережа (Central Executive Network). Результати дослідження доводять, що больовий досвід є продуктом взаємодії цих структур і мереж. Зокрема, мережа значущості виконує функцію нейронного диспетчера, мережа пасивного режиму підтримує саморефлексію, а центральна виконавча мережа забезпечує когнітивний контроль. Дисбаланс між ними призводить до формування «мережевої пастки болю», що лежить в основі його хронізації. Виявлено, що префронтальна кора реалізує регуляцію болю через когнітивну переоцінку, передня поясна кора відповідає за емоційне забарвлення, а острівцева кора інтегрує тілесну інтероцепцію. Наукова новизна полягає у розробці інтегративної нейропсихологічної моделі болю, яка поєднує положення класичної теорії нейроматриці болю, моделі кортикальної інтеграції та теорії предиктивного кодування. Модель розглядає біль як когнітивно-афективний конструкт, що саморегулюється на рівні великих мозкових мереж, і пояснює формування хронічного болю навіть без очевидних периферичних причин. Практична значущість дослідження полягає у можливості застосування нейропсихологічних підходів у реабілітаційній медицині та психотерапії. Психологічні втручання, спрямовані на відновлення функціонального балансу між мережею пасивного режиму, мережею значущості та центральною виконавчою мережею мозку, можуть зменшувати інтенсивність болю. Дослідження обґрунтовує необхідність розглядати біль як єдність тілесного, емоційного й когнітивного.
У статті представлено результати емпіричного дослідження перцептивно-рефлексивних здібностей студентів різних спеціальностей (медицина, психологія, програмування) на різних етапах навчання (1 та 5 курс). Актуальність роботи зумовлена орієнтацією сучасної вищої освіти не тільки на засвоєння фахових знань, а й на розвиток особистісних характеристик, необхідних для результативної міжособистісної та професійної взаємодії, зокрема емпатії, менталізації, рефлексивності та саморегуляції. Теоретичний огляд останніх публікацій (2021-2025) вітчизняних та закордонних авторів показав різноманітні результати щодо динаміки цих здібностей: у частині досліджень виявлено зростання окремих компонентів (наприклад, когнітивної емпатії), в інших – стабільність або зниження (емпатичне вигорання, перевантаження рефлексією). Вибірку дослідження склали 90 студентів із розподілом на еквівалентні групи: по 30 представників кожної спеціальності, із них по 15 першокурсників та 15 студентів старшого курсу. Використано комплекс психодіагностичних методик: тест емпатії В. В. Бойка, опитувальник рефлексивності А. В. Карпова, опитувальник MZQ для вимірювання менталізації М. Гаузберга, а також методику дослідження стилю саморегуляції В. І. Моросанової. Обробку даних здійснено з використанням U-критерію Манна-Уітні та двофакторного дисперсійного аналізу ANOVA. Отримані результати засвідчили відсутність статистично значущих відмінностей між 1 та 5 курсом за рівнем рефлексивності, менталізації та саморегуляції. Лише гіпотези щодо емпатії отримали часткове підтвердження: у студентів медичного напряму її рівень на старших курсах не підвищується (можливий прояв «емпатичного вигорання»), тоді як у психологів спостерігається тенденція до зростання. Значущі відмінності встановлено між спеціальностями: показники емпатії вищі у студентів психологічного напряму порівняно з ІТ-спеціальностями. Таким чином, розвиток досліджуваних якостей не є автоматичним наслідком навчання у закладі вищої освіти й потребує спеціально організованих освітніх і психолого-педагогічних інтервенцій. Теоретичне значення дослідження полягає у підтвердженні нелінійності та неоднорідності розвитку перцептивно-рефлексивних здібностей, що узгоджується з сучасними міжнародними даними. Практична значущість визначається необхідністю включення до навчальних програм спеціальних тренінгових та рефлексивних практик, спрямованих на гармонійний розвиток емпатії, менталізації, рефлексивності та саморегуляції. Перспективним є подальше лонгітюдне та мультифакторне дослідження динаміки цих характеристик у студентів різних спеціальностей в умовах соціальних викликів.
У статті представлено комплексне дослідження екопсихотерапії як інноваційного напрямку психологічної допомоги в умовах переходу до постінформаційного суспільства. Обґрунтовано, що екологічна депривація – втрата сенсорного, тілесного й емоційного контакту з природою – набула масового характеру через домінування техногенного та віртуального середовищ у повсякденному житті сучасної людини. Зазначено, що віртуальні суперстимули, які експлуатують еволюційно вкорінені реакції, поступово витісняють помірні стимули природного середовища, що ускладнює доступ до біофільного досвіду та знижує адаптивні резерви особистості. У відповідь на ці виклики окреслено концептуальні та практичні засади екопсихотерапії як засобу психічного оздоровлення, емоційної стабілізації, екзистенційної інтеграції та реконструкції цілісної ідентичності. Виокремлено три основні формати екопсихотерапевтичної взаємодії: безпосередній (прямий тілесно-чуттєвий контакт із природою), опосередкований (рефлексія репрезентацій природи) та символічний (робота з архетипами, екоустановками, емоційною пам’яттю). Визначено потенціал кожного формату в контексті конкурентної боротьби за увагу людини між природними, техногенними та віртуальними реальностями. Акцентовано на важливості відмежування екопсихотерапії від споріднених концептів (екотерапії, природотерапії, екопсихології, екофасилітації). Зроблено висновок, що екопсихотерапія покликана сприяти психоемоційному та екологічному відновленню сучасної людини шляхом віднайдення нової інтегративної моделі буття у середовищі, що швидко змінюється.
У статті здійснено теоретичне обґрунтування інтегративної моделі чинників формування національної ідентичності особистості в сучасному соціокультурному контексті. Розкрито психологічні, соціальні та онтологічні детермінанти цього процесу, визначено їхню взаємодію та динаміку під впливом глобалізаційних і цифрових трансформацій. На основі аналізу праць М. Козловця, Т. Яблонської, Л. Нагорної, І. Беха, О. Гузьмана, В. Кириченка та інших дослідників визначено, що національна ідентичність є багатовимірним психосоціальним утворенням, яке інтегрує когнітивний, емоційно-ціннісний, поведінковий і соціальний компоненти. Описано психологічні механізми формування ідентичності – ідентифікацію, інтеріоризацію, рефлексію та категоризацію – які забезпечують усвідомлення належності до нації й готовність діяти в її інтересах. Показано роль освіти, родини, громадянського суспільства, медіапростору та державних інституцій у розвитку ідентичності молоді. Розроблена інтегративна модель чинників формування національної ідентичності відображає взаємодію онтологічного, психологічного та соціального вимірів і демонструє багаторівневу структуру від особистісних механізмів до глобально-цивілізаційних процесів. Наголошено, що формування позитивної національної ідентичності в умовах війни та поствоєнної відбудови є стратегічним ресурсом консолідації українського суспільства. Отримані результати становлять теоретико-методологічну основу для подальших емпіричних досліджень і розробки практичних психологічних стратегій підтримки національної самосвідомості молоді.
У статті розкрито психологічні особливості взаємозв’язку часової перспективи особистості та суб’єктивної картини поточного десятиліття. Вперше обґрунтовано доцільність розгляду поточного десятиріччя як окремої підструктури часової перспективи, що виступає релевантним континуумом у ситуаціях соціальної невизначеності, війни та глобальних трансформацій. Доведено, що саме десятирічний масштаб є найбільш релевантним для формування життєвих стратегій сучасної людини в умовах радикальних соціальних змін. На основі аналізу емпіричних соціологічних та психологічних досліджень, зокрема в Україні у 2022-2025 роках, виділено специфіку скорочення горизонтів планування та прогнозування в умовах кризи. Показано, що скорочення горизонту життєвого планування до 3-6 місяців поєднується з більш тривалими горизонтами прогнозування, що свідчить про асиметрію цих параметрів у структурі часової перспективи. Запропоновано типологію часових перспектив особистості, яка базується на домінуванні реактивних, проактивних, ретроактивних та спонтанних біографічних подій у структурі життєвого шляху. Визначено концептуальну гіпотезу щодо асиметрії горизонтів прогнозування та планування в межах суб’єктивної картини поточного десятиліття, що відображає адаптивні механізми реагування на соціальні виклики. Стаття містить теоретико-методологічне обґрунтування необхідності інтеграції підходів ZTPI та каузометрії з урахуванням десятирічного масштабу як актуального для сучасної особистості. Запропоновано схему трирівневої структури часової перспективи особистості: надбіографічний, біографічний та суббіографічний рівні. Окреслено напрями подальших досліджень, зокрема розробку адаптованих психодіагностичних методик, модифікацій каузометрії, тестів на визначення типу часової перспективи в контексті суб’єктивної картини поточного десятиліття та застосування отриманих результатів у практиці психологічної допомоги, психотерапії, коучингу, соціально-психологічного консультування.
Статтю присвячено теоретичному аналізу феномену бар’єрів жіночого професійного лідерства у психологічній літературі. Проаналізовано два великих кластери у вигляді інституційних (структурних або зовнішніх) та психологічних (особистісних або внутрішніх) бар’єрів на шляху реалізації жінок-керівників. Розглянуто, як гендерні упередження та стереотипи, відсутність доступу до професійних неформальних мереж та наставництва, організаційні структури та недієва політика балансу між роботою та особистісним життям створюють структурні перепони на шляху жінок до керівних посад та влади. Особливу увагу приділено міграції концепту інституційної дискримінації з середини ХІХ сторіччя по сьогодення та зміну його проявів від прямої заборони працювати або нижчій оплаті труда до прихованих «упереджень «другого покоління» − терміну що описує непомітні інституційні форми гендерної нерівності у лідерстві та на робочому місці. Показано, що організаційні культури які «нормалізують» чоловіче лідерство, створюють для жінок контекст, де їх поведінка постійно оцінюється крізь призму гендерних очікувань. Інтерналізація даних очікувань через культурно закріплені норми та внутрішньо-детермінований негативний досвід відтворюється у психологічних бар’єрах проявлених у вигляді низької самоефективності, відсутності самоідентичності лідера, страху соціального осуду, зниженій самооцінці та «синдромі самозванця». У статті наведено приклади проявів інституційних та психологічних бар’єрів а також показано їх взаємодію через вплив культурно закріплених норм та таких механізмів соціального контролю, як сором та провина. Висунуто думку, що подолання психологічних бар’єрів шляхом нормалізації ідеї рівноправного лідерства самими жінками призведе до змін інституційних бар’єрів, через зсуви в колективній свідомості.
Стаття присвячена дослідженню ролі психологічних ресурсів для розвитку особистості, які сприяють збереженню психічного благополуччя в умовах хвороби. Визначено актуальність і мету дослідження; розглянуто теоретичні основи досліджуваної проблеми, при цьому ресурси розвитку особистості охоплюють різні якості, риси та установки особистості, що впливають на регулювання поведінки в стресових життєвих ситуаціях і відображаються в таких характеристиках, як самоконтроль, самооцінка, самоповага, мотивація тощо. Психологічне благополуччя розглядалося як системна властивість людини, що розвивається протягом життя і проявляється в суб'єкті в досвіді змістовності цінності життя і в цілому, корелює з екзистенційним досвідом людини щодо свого життя і базується на його цілісній оцінці. Було встановлено, що компоненти психологічного благополуччя є такими: ресурсні (особиста зрілість), процесуальні (самореалізація), результативні (благополуччя особистості), структурні (гармонія особистості) та оціночні (суб'єктивне благополуччя). В рамках емпіричного дослідження було вивчено роль ресурсної характеристики психологічного благополуччя у пацієнтів з невротичною депресією. Виявлено, що внесок різних особистісних ресурсів у підтримання психологічного благополуччя та успішне подолання стресу також залежить від особливостей вибірки, а також від середовищних і ситуативних чинників. З урахуванням особливостей психологічного розвитку особистості пацієнтів з депресивними розладами сформульовано диференційовані принципи психологічної реабілітації та розроблено комплексну диференційовану реабілітаційну програму, яка реалізує цілісний реабілітаційний підхід, що включає психотерапевтичні методи (поєднання арт-терапії, мотиваційної, когнітивно-поведінкової та екзистенціальної психотерапії, а також тренінги стресостійкості, когнітивних та соціальних навичок).
У статті проаналізовано психологічні уявлення про розуміння феноменів професійного вигорання та гендерної ідентичності. Обґрунтовано методологічну основу дослідження, а саме, актуальність теми, предмет, об’єкт, мету, завдання, методи та гіпотези дослідження. Представлено результати емпіричного дослідження про гендерні особливості професійного вигорання науково-педагогічних працівників. Означено: теоретичні методи дослідження, зокрема, методи логіко-психологічного аналізу (систематизація, класифікація, узагальнення, порівняння) – для розкриття гендерних відмінностей професійного вигорання науково-педагогічних працівників; емпіричні методи дослідження, що реалізувалися за допомогою психодіагностичного інструментарію; інтерпретаційні методи, зокрема, аналіз та інтерпретація отриманих результатів; математико-статистичні методи, що включають U-критерій Манна-Уітні. Розглянуто теоретико-методологічну основу дослідження щодо гендерних особливостей професійного вигорання науково-педагогічних працівників. Встановлено гендерні особливості професійного вигорання науково-педагогічних працівників, зокрема, у групі – з андрогінним типом гендерної ідентичності найбільш вираженими при професійному вигоранні є симптоми «тривога і депресія», «незадоволеність собою» та «загнаність в клітку»; у групі – з маскулінним типом, в яких проявляється симптом «редукція професійних обов'язків», «розширення сфери економії емоцій», «емоційна відстороненість», «емоційне виснаження», «деперсоналізація»; а група науково-педагогічних працівників з фемінним типом гендерної ідентичності демонструє – показники за симптомом «редукція професійних досягнень».
Статтю присвячено побудові описової та аналітичної характеристики вербальних та невербально-комунікативних особливостей переконання, навіювання та емоційного зараження. Підкреслюється, що переконання як технологія впливу, якщо використовувати їх окремо, несумісне ні з навіюванням, ні з зараженням. Така несумісність зумовлена як протиставленням намірів (формування переконань як частини ціннісної свідомості), так і технологічними компонентами, розрахованими на довгостроковий вплив. Зазначено, що переконання діє в режимі довгострокової інтерналізації, що виключає засвоєння незасвоєного інформаційного змісту, а отже, несумісне з інтроекцією. Сам факт поступки переконанню на користь навіювання чи емоційного зараження свідчить про нижчий статус партнера по спілкуванню. Останній перетворюється з партнера на об'єкт впливу, тобто його психіка може бути інструменталізована. Було визначено, що навіювання як технологія впливу розраховане на інтроекцію, яка передбачає неповне інформаційне засвоєння, а отже – подальші реакції внутрішнього відчуження психіки стосовно неінтерналізованих (нав'язаних) змістів. Сугестор, на відміну від суб'єкта переконання, не сприймає адресата комунікації як рівноправного партнера, а тому не вважає за потрібне вдаватися до аргументативної частини комунікації. Було визначено, що навіюванню може передувати емоційне зараження, яке робить психіку більш гнучкою, знижує рівень критичності свідомості, що підвищує ефективність навіювання. Отже, ці дві технології дозволяють послідовно використовувати їх. З іншого боку, вплив через зараження не розрахований на довгострокові трансформації. Оскільки зв'язок темпоральних ознак із суб'єктивними та інтенційними характеристиками переконання, навіювання та емоційного зараження не був широко досліджений, вищезазначене актуалізує тему цієї статті. Вторинними та третинними аспектами актуальності предмета дослідження можуть бути вербальні та невербально-комунікативні компоненти переконання, навіювання та зараження.
Статтю присвячено аналізу сучасних поглядів на виникнення та дослідження феномену посттравматичного зростання в умовах війни в Україні та повоєнний час. Метою дослідження є теоретичне обґрунтування змісту даного феномену (його теоретичної моделі), соціально-психологічних чинників, ресурсів його функціонування, психодіагностичного інструментарію для емпіричного дослідження. Здійснено теоретичний аналіз підходів до дослідження феномену. Встановлено різноманіття понять для його позначення. Надано перевагу функціонально-дескриптивній моделі посттравматичного зростання Р. Тадеші та Л. Калхауна. Проаналізовано її зміст, компоненти. Теоретично узагальнено психологічні та соціальні ресурси зростання. Узагальнено сучасні психодіагностичні інструменти для дослідження компонентів та ресурсів посттравамтичного зростання. Звернено увагу на сучасні україномовні адаптовані стандартизовані та валідизовані опитувальники: «Опитувальник змін у поглядах» (Changes in Outlook Questionnaire, CiOQ, (Joseph S., Williams R., Yule W. (1993) у адаптації Д.Зубовського; Опитувальник посттравматичного зростання «Posttraumatic Growth Inventory, PGI» (Tedeschi R., Calhoun L. (1996) у адаптації Д.Зубовського; Опитувальник сенсу життя (The Meaning in Life Questionnaire, MLQ (Steger M. F., Frazier P., Oishi S., & Kaler M. (2006).
Сучасний етап розвитку українського суспільства характеризується наявністю значної кількості деструктивних та соціально обумовлених стресових чинників, що спричиняють підвищення рівня хронічного психологічного напруження серед населення. Російська агресія проти України актуалізує необхідність посиленої уваги до проблеми психологічного здоров’я населення, а також потребує поглиблення наукових досліджень, спрямованих на вивчення ризику формування алкогольної залежності у чоловіків. Підвищення ефективності діагностики, лікування, профілактики, а також медико-соціальної реабілітації осіб з алкогольною залежністю є одним із ключових завдань сучасної психіатрії, наркології та психології. Сучасні дослідження у сфері алкогольної залежності зосереджуються на пошуку нових психотерапевтичних підходів і розробленні ефективних лікувальних програм, які відповідають сучасним стандартам терапії та забезпечують досягнення тривалої ремісії. Для отримання стабільних результатів важливо враховувати психологічні особливості осіб, які здатні тривалий час утримуватися від уживання алкоголю. Результати емпіричного дослідження засвідчили, що чоловіки з алкогольною залежністю, які зберігають стан тривалої відмови від алкоголю, схильні до використання адаптивних копінг-стратегій, характеризуються оптимістичним поглядом на життя, позитивним ставленням до власної особистості та середнім рівнем задоволеності життям. Отримані результати розширюють уявлення про психологічні ресурси, які сприяють підтриманню у чоловіків з алкогольною залежністю тривалої ремісії, а також підкреслюють важливість психологічної складової у процесі лікування та реабілітації.
Поява генеративного штучного інтелекту нового покоління (GPT-4, Claude, Gemini) відкрила нову культурно-психологічну ситуацію, що потребує переосмислення ролі ШІ у розвитку вищих психічних функцій людини, зокрема антиципації – здатності передбачати майбутнє, будувати прогнози та сценарії. У межах культурно-історичної парадигми штучний інтелект постає як новий тип знаряддя, що опосередковує формування й функціонування антиципаційних процесів. Стаття розглядає ШІ не лише як технологічний інструмент, а як соціокультурний феномен, що здатний трансформувати природу людської передбачуваності та планування. Особлива увага приділяється порівняльному аналізу впливу ШІ на осіб з нормативним розвитком і осіб із розладами аутистичного спектра (РАС). Для нейротипових користувачів ШІ може виступати як стимулятор уяви, сценарного мислення та соціальної рефлексії. Водночас для осіб з РАС він виконує компенсаторну функцію: забезпечує безпечне, структуроване й передбачуване середовище для тренування соціальних моделей і послаблює комунікативну тривожність. Висвітлено також явище зростання довіри до ШІ як до комфортного співрозмовника – як у нейроатипових, так і в нейротипових осіб. Окресленоє ключові ризики: антиципаційну атрофію (зниження потреби самостійного прогнозування), антиципаційну інфляцію (перенасичення гіпотетичними сценаріями) та культурну патологію антиципації (заміщення дій симулякрами майбутнього). Запропоновано типологію «антиципаційних режимів використання ШІ» та обґрунтовано необхідність формування нової форми психолого-технологічної грамотності – антиципаційної автономії в умовах ШІ-опосередкованого буття.
В статті розглядаються теоретичні питання пов’язані з дослідженнями комунікації та комунікативної компетентності студентської молоді за різними спеціальностями та різною професійною діяльністю; визначені види компетенцій на підставі наукових досліджень як українських, так й зарубіжних наукових спільнот. Зміни, які відбуваються в системі вищої освіти та глобальні виклики сучасного суспільства, призвели до змін в академічних комунікаційних структурах. Сучасне покоління студентів виховується з використанням новітніх технологій і вільно користується інтернетом, де мова має свої власні правила. Комунікативна компетенція стосується здатності спілкуватися мовою, що відповідає певній ситуації та контексту. Це означає належне використання набутої мовної компетенції, яка залежить від середовища, в якому вона використовується, теми розмови, кількості співрозмовників та її мета. Для учасників освітнього процесу – студентів, викладачів – набуття комунікативних компетенцій стало необхідним засобом розвитку міжособистісного, міжкультурного та мовного комунікативного надбання, що сприяє отриманню знань, навичок, умінь та досвіду. В статті проводиться порівняльний аналіз деяких видів компетенцій за різним видом професійної діяльності з метою встановлення загальних та специфічних компетенцій. В синтезі представлені основні принципи концепцій та методологічний підхід з питань організації освітнього процесу, особливостей розвитку компетенцій професійної, соціокультурної, дискурсивної, стратегічної, граматичної тощо. Як для викладачів-академіків, так і для дослідників результатом є перетворення розуміння комунікативних компетенцій у теоретичну перспективу для вивчення їхньої академічної практики та професійної практичної діяльності. Нижче наведено вибрані області комунікативних навичок. Це, звичайно, не вичерпний список, і з технологічним прогресом та змінами на ринку праці він лише зростатиме. Тому в статті надаються пропозиції науковців щодо розвитку комунікативних компетентностей або їх посилення.
У статті, присвяченій 90-річчю засновника дніпровської психологічної школи, української психологині, члена-кореспондента НАПН України, доктора психологічних наук, професора Носенко Елеонори Львівни (1935-2025), представлено аналіз її наукової спадщини, зокрема, внеску у вітчизняну психологічну науку шляхом як видання наукових праць, так і підготовки плеяди науковців. Визначено, що в її роботах раннього періоду працях розкрито зміст ефективної взаємодії психології, як самостійної науки, із філологією та лінгвістикою. З’ясовано, що найвагоміший внесок Е.Л. Носенко зробила у розробку фундаментальних проблем загальної психології, а саме є засновником наукової школи з досліджень психології особистості за напрямами: методології та діагностики стану емоційного стресу за характеристиками усного мовлення; комп’ютерного прогнозування емоційної стійкості людини; психолінгвістичного підходу до розпізнання прихованих мисленнєвих образів; критеріїв оцінювання рівня сформованості когнітивного, емоційного та позитивного інтелекту; моделі упорядкування психологічних ознак культури; принципів розробки навчальних матеріалів для дистанційних курсів. Проаналізовано започаткований нею підхід до проведення досліджень у напрямку позитивної психології, який продовжують розвивати її учні та послідовники. Висвітлено основні риси Е.Л. Носенко як особистості, керівника, вчителя та зазначено її роль у формуванні наукової психологічної спільноти міста Дніпра. Звернено увагу на її педагогічний талант, вимогливість і водночас доброзичливість до колег та учнів, на здатність поєднувати високу наукову культуру з гуманістичним баченням людини. У статті наголошується, що під керівництвом професора Е. Л. Носенко сформувалася потужна наукова школа, представники якої зробили вагомий внесок у розвиток української психології. Її учні досліджують питання емоційного інтелекту, життєстійкості, психологічного благополуччя, педагогічної комунікації та культури особистості, продовжуючи гуманістичну традицію своєї наставниці. Узагальнено, що наукова та педагогічна діяльність Е. Л. Носенко сприяла становленню цілого покоління вчених і стала вагомим внеском у розвиток вітчизняної психологічної освіти та науки.
У статті здійснено теоретичний аналіз феномену мікронавчання як освітньої стратегії в умовах сучасної вищої освіти. Розглянуто ключові концептуальні підходи до визначення мікронавчання, його основні характеристики та функції у навчальному процесі, а також проведено порівняння з макро- та мезонавчанням. Окремо проаналізовано роль мікроконтенту як основного елемента формування знань і практичних навичок здобувачів освіти, з урахуванням його структурних, часових та функціональних особливостей. Представлено огляд сучасних досліджень, які підтверджують ефективність мікронавчання у різних освітніх контекстах, зокрема його вплив на мотивацію студентів, залученість у навчальний процес, кращу організацію інформації та підвищення результативності засвоєння матеріалу. Особлива увага приділена значенню мікронавчання для дистанційної та змішаної освіти, а також для інтеграції цифрових технологій, що забезпечують персоналізацію навчального процесу, активне включення здобувачів освіти у створення контенту та формування індивідуальних навчальних траєкторій. Показано, що мікронавчання сприяє оптимальному розподілу когнітивного навантаження, підвищенню концентрації уваги та швидкому опануванню практичних навичок. Пропонується авторське визначення мікронавчання як освітньої стратегії, що передбачає подачу навчального матеріалу у вигляді коротких, самодостатніх блоків знань, які інтегруються як у формальні, так і в неформальні освітні процеси, забезпечуючи гнучкість, доступність, мультимодальність та практичну спрямованість навчання. У висновку окреслено перспективи подальших досліджень у сфері мікронавчання, зокрема розробку ефективних методичних моделей, оцінку впливу на формування ключових компетентностей здобувачів освіти та інтеграцію цієї стратегії в національну систему вищої освіти з урахуванням сучасних соціокультурних та технологічних викликів.
